*

Протягнув очі сині з сірникової пачки -

 Кольори й звуки першого весняного ранку -

Приплива до нас світ, як чайки Сагайдачного.

Викидай в каламуть води свої топанки,

Потопи у ній смуток застряглого часу,

І біжи, незважаючи на погляд і маси -

Осліпни до них, хай чарує лиш сонце,

Хай чарують птахи і гуашеве небо.

Знов вдихають у мене життя, як плацебо -

Птахи, небо й перше весняне сонце.

 

Вирок весною

 

Мені шістнадцять, а весні - сімнадцять.

Волосся квітне й зеленіють очі.

Все навколо прокинулось й просить праці -

Ти метеликом випурхнути хочеш.

 

Барви ночі не гірші од барв світанку,

Цілодобове кіно із вікна чи з хвої.

Взявши з собою чай і вівсянку,

Йду на побачення із весною.

 

Навчання, робота й інші проблеми -

Все йде до біса, коли ми двоє,

За що вдячний тобі, і спасибі окреме

Обертанню Землі на вирок весною.

 

Щорік, як ми бачимось, я на рік далі.

Тобі завжди сімнадцять й ти, як мавка, чарівна.

Я не знаю, як мені бути далі:

Більше в світі немає таких царівен.

 

 

 

 

 

 

 

 

Риба з крильми

 

Лізе

З луски

З риби з води

Понад воду

Риба з крильми

Й чи є ці крила

І хоче летіти й націлилась ввись

А як інша хвиля

Проплила в очах

Мозок зачах

І навколо стіни дна

І якщо над поверхнею

То шлунком догори

Рибо

Будь частіше

Рибою з крильми

Вода не спиняється

Риб'ячі конвульсії

Ні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*

Близько загарбники

Й горам вже час чекати

А гори сміються

І бавляться весіллями

А гори плачуть

За далекими василями

Загарбники в зброї

Загарбники мають горе

А що таке горе

Широкочолим горам

Вони бачили вже

Та нікуди від цього не зникли

Лиш повиростали

По всьому світу із болем

Загарбники б'ють у ворота

А люди їх відчиняють
Осточортіли гості

Як завжди загарбники звідкись

А де ж наші власні

А де ж наші власні люде

Кривляться гори

І хвилі у ріках палають

Загарбники порозпускали по горах

Власних співців од щоб навчали нового гімну

Учителів щоби бралися люде за голову

А гори сміються

Бавляться весіллями

А гори плачуть

За далекими василями

 

 

 

 

 

 

 

 

Антиутопічне

 

Я стою перед центром вирощування дітей

З немовлям (ще своїм) і міркую: приріст у рік

Нульовий населення, напевно, є дуже ви-

Гідним світові й кращим наявності тат

Й матерів, як це було десятки років тому:

Кожен сам шкандибає до обітованих земель,

Не втрачає часу на інших людей, що колись

Відвернуться і стануть чужими й по собі самі.

 

Я стою перед центром вирощування дітей

З немовлям (ще своїм) і міркую: тепер ідуть

Лікарі, вчителі, науковці, та перш за все

Розумаки, котрі обирають майбутнє для

Немовлят, таких самих, як цей, як колись каза-

Ли: "як мій". Ще "найкращий, єдиний у світі такий".

Як чудово, що ми не обманюємо себе

Архаїзмами, брехнями, зниклими словоforms.

 

Я стою перед центром вирощування дітей

З немовлям (ще своїм) і міркую: коли помру

Я залишусь у безвісти й з моря дном сам на сам

Й сповідаюсь йому про усе: заробіток свій,

Як піднявся по службі і скільки жінок було,

Дно морське відповість лиш мовчанкою на мої

Дифірамби. Напевно, так само б зробив і я.

За мільйони таких же зізнань дно відчуло нудьгу.

 

А тепер, подивившись в обличчя маляти, я

Пав очима в обличчя страху. Та я скажу: "Стоп!"

Вавилонському стовпотворінню зазіхачів

На майбутню першолюдину новобатьків

...Цьогочасу цього бракує уже давно.

Щось прокинулось в мені від давніх пра-,

Наче спогад про чорно-біле й пожовкле кіно

Ось воно!

 

 

 

 

Тій, що пливе в нікуди

 

Як плистимеш невідомо куди сповісти дай знати

З човна викинь трохи землі і залишки старої кімнати

Може там на дні проросте якась квітка чи люди

Понад риби й пісок посейдона камені руди

 

Ти досі не пишеш віршів які б могла написати

Ти не пишеш листів однак є самі адресати

Безнадійні й сумні а у тобі ж є тої сили

Щоби їх врятувала зростила й вони ожили

 

Як плистимеш в нікуди не забудь аріадни нитку

Потопи її перед закінченням шляху швидко

Затопи лабіринт і кінець того шляху добре?

Щоб всі решта зостались хтось повинен бути хоробрим

 

А човен віддай зіркам як одвічне сузір'я

Палатиме спогадом пам'яттю міфом повір'ям

...Ми утратили гею навіки зостались самотні

Але ми врятовані тож за неї тут і сьогодні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*

Не надихають поети не надиха́юсь піснями

Не нади́хаюсь дівкою що зводить мене із тями

Тільки про це ні слова але лише останній

Дивні відтінки неба змушують встати зрання

Якісь кольори кольори які не зрозуміло

Сіро блакитно чи зелено але так що зігріло

На цифровім циферблаті від п'ятої та до сьомої

Швидко навколо крутишся що й не можеш відзначитись комою

Як жуйка до нігтя гірко злипаються синяві очі

І чорний напій п'єш навіть якщо не хочеш

І звичною парою голубів як на даху за вікном

Сплять батьки твої ніжно що й ходиш не табуном

Великих рогатих і дивишся на власних малих із крилами

І десь далеко губляться дикі очі із вилами

Зі скажених коробок домівок блискучих базік

Ти не той що зостався ти той що звільнився й утік

Ти той хто прокинувся зрання і першим сонце зустрів

Хай далеко десь залишаються екрани і ліхтарі

 

 

Пісня про Андрею

Недопалки яблук висихають на батареї,

Чаєпахощі заполонили усю кімнату,

На папері від ручки залишився контур Євфрату,

А я сиджу і гадаю думку про Андрею.

 

Що ще чекати в такому світі людей?

Я спиняв себе, спиняв себе, як міг.

Зі стіни на мене насупився оберіг,

Та чи багато у світі таких Андрей?

 

Літаки збиваються, повсюди грюкіт дверей.

Повільно росте трава, швидко падають хмарочоси,

Риба на кораблі, а у воді матроси.

А я сидів й написав пісню про Андрею.

 

Що ще сказати про тебе... Звідки ти взялась?

Таке гарне ім'я і, певно, чудові очі.

Щось сильно мужнє, і безумовно дівоче.

 І щось непомітно до мене підкралось