Якби можна було якось виміряти чи зважити вміст думок і переживань людини, яка  творить, то,  напевно, це була б планета  завбільшки з Сонце. У кожного  сонця, тобто автора, свій градус кипіння: хтось вариться  у власному соку, не намагаючись вистрибнути з баняка, хтось, швидко нагріваючись, пригорає і втрачає свій неповторний смак, а хтось закипає повільно і  впевнено збільшується в об’ємі, при цьому  набуває тільки йому одному належний запах і колір. У самій  назві книги Василя Куйбіди « Простір перевтілень» передбачено саме оцей збільшений об’єм, який  автор осягає  своїм поетичним поглядом: «безсоння  очікуваного світанку»,  куди  «осінні дерева повертаються», а  «день прив’язаний  до поля  за шворку втраченої тиші», бо  « далеко іще до полудня».
          Книга  має аж вісім циклів-розділів, поєднаних незримим зв’язком, невтамованою жагою  філософського пізнання світу  і себе у цьому світі, у цьому огромі почуттів «не знаєш, у кого спитати,  де твоя загублена  дорога», «щоб не перевтілитися в лист опалий, що вже  не дожидається тепла».
           Не знаю  чому, але дивним  чином відчуваю втечу автора від реальності в рятівний світ,  придуманий ним же самим. З « Розфарбованої тиші» у  «Колекцію снів», через «Толоку» у «Вирування принад», «Примхи осені» і  «Озимину», «Прочани» і «Віддзеркалення», «Казали: там є межа. Я ішов, ішов, але так  її і не побачив. Де вона?»
         Автор часто вживає слово  «простір»,  але назвати це  тавтологією  мені не  хочеться, бо     в даному випадку простір -  це уявна  свобода від когось, чи від чогось, що тебе обмежує, звужує  твою дорогу, стискає твої скроні, не дає дихати на повні  груди: «видається – себе переступив», а «час зникає, залишаючи осад», і  «пройдуть відчуття,  як дощі стороною».
         «Коли я жив  і звався  серпнем», «була вода  і  місто понад нею», « а неба у довкіллі  не було» - як підсумок  етапу  життя і при тому,  не найкращого, «коли слова з ваганнями навпіл на перепутті…».    
            Так само  часто  фігурує дощ, немов жива дійова особа,  у віршах про осінь,  у філософським роздумах  про життя: «вдягну дощі  і піду на поля»,  «святкуй дощі ,  вітри осінні, щоб подолати власні тіні». Надзвичайно   широкий  діапазон віршів, та, зрештою,  і немала їх  кількість, тематика , цікаві  авторські знахідки:«і можна заховатися за віршами від правди», «чому цей  світ мене переконав у всьому сумніватися  щомиті» .
            «Якби ж то так,  якби ж – помилуй, Боже,-
            «Хтось  та прийде,  а, можливо, прийдуть»
            «На води ці,  на видива  розлогі»
            «Розклалися звуки, посріблився волос»
            «Не видно  крізь душу ні час,  ні майбутнє»  
             «Пісок часу…І ти  у нім…По досі.»
             «Що   є, перебуде, було від часів»
             «Напруження  розширює  зіниці»
             «Та прагнемо кожен, як барви  осінні,
              Себе  у безмежжі пізнати?Забути?»
             «І хтось підштовхнув:народися і йди,
             Безголосі  часи у собі перекресли!»
            «Отче наш,  що єси… віднайди
             -поверни, що  згубилось , людині»
         Ще можна  багато вибирати  і цитувати.   Але краще взяти  і прочитати  від початку  і до кінця. Єдиною вадою цієї книги,як і будь-якої книги поезії, на мій погляд, є надто велика кількість  зібраних віршів. Зазвичай, читач віддає перевагу книгам з меншою кількістю сторінок.

   Тетяна  Іванчук