Десь о другій ночі до Чечоткіна подзвонили на мобільний. Дзвонив один із керівників вже неіснуючої Регіональної Партії. Утім, за іс...торичною інерцією, зв’язок «начальник-підлеглий» продовжував працювати. Чечоткін звично встав і вклав у своє «Слушаю?» стандартний заряд вірнопідданості.
Голос на іншому кінці GSM-хвилі був традиційно ввічливий і командний. Голос сказав Чечоткіну, що у нього під дверима стоять двоє хлопців, котрі просто не хочуть дзвонити у домофон, щоб не розбудити дружину. У них є те, що вам потрібно, про що ви раніше неодноразово просили, сказав голос. Слухайтеся їх уважно.
Зайшли двоє непримітно вдягнених молодиків – один міцний, з круглим обличчям і невеликим шрамом біля вуха, інший – худорлявий, схожий на яструба.
Молодики пояснили. Власті дали «добро», дорога вільна. Від Чечоткіна терміново потрібна записка – щоб усі думали, що це самогубство. Хоча тіло не найдуть, це дасть шанс потім угомонити публіку – мовляв, наклав на себе руки невідомо де. Без такої записки ніхто б «добро» на втечу не дав. А далі справа загубиться за резонансними «посадками» екс-колег. Губилися і не такі справи.
В кінці-кінців, хто такий Чечоткін? Є екс-однопартійці з руками по лікті у крові, є – з торбами, повними грошей. Усі знають, що Чечоткін ні до перших, ні до других не належав, був лялькою-диригентом, котрого смикали за ниточки. Лялька, керуючи Фондом Держмайна, продала чверть країни – але усі ж прекрасно знають, що то було веління ввічливого і командного голосу з телефону, а не її ляльки, воля.
Чечоткін, виводячи літери, придумав новий афоризм «В период больших потрясений лучше быть маленьким человеком», - і був задоволений своєю здібністю до крилатих фраз.
Удар в район діафрагми Чечоткін отримав тоді, коли передавав записку. Перед очима попливли помаранчеві кола, Чечоткін не міг ні видихнути , ні вдихнути, лише ловив ротом повітря – а воно не ловилося.
Верх і низ змішалися. Міцні руки схопили його, і Чечоткін відчув, що хтось інший тепер керує –ні його тіло, ні його життя вже жодним чином не залежать від його волі. Це почуття було дуже огидним – власне, це вже й був момент смерті. А все, що далі – етапами розпаду тіла.
За ті менше ніж 4 секунди, поки Чечоткін летів з сімнадцятого поверху, його тіло пройшло по горизонталі шлях більше 7 метрів – горизонтальна швидкість була близько двох метрів в секунду, швидкість сильного стрибка вперед.
На швидкості 100 км на годину, Чечоткін розмахував руками, як колись у сесійній залі – «За!», «За!», «За!».