БЛАКИТНІ

 

дні спливають черевом вгору

у цьому підступом повнім квітні

очі зморені очі хворі

але блакитні

 

тріскає небо як лики на фресках

заспані зорі повзуть безробітні

очі поколені очі  закреслені

але блакитні

 

сірі обличчя  ховають за масками

сніг в чорних плямах дерева вагітні

очі бетонні очі затаскані

але блакитні

 

 

СТРУНИ

 

тихо вібрує третя струна на акустиці

ніжним нейлоном і запашною ялиною

вечір під звуки гітари швидко опуститься

вікна будинків попроростають рослинами

 

небо і світло лишило балкон і нас

не руйнувати тиші – обов’язкова умова

тільки гітарі можна. із неї ноктюрн чи романс

солодко ллється хоч проситься колискова

 

запахи воску покосів асфальту й вина

очі навпроти дражнять найбільші світила

тихо вібрує акустики третя струна

вечір. гітара. балкон. недогарок. крила.

 

 

 

 

ОЗЕРО

 

потонути легше ніж скупатися

спокутати гріхи змити кров –

годі

 

парубоцькі вуса очерету

жаб’ячі коломийки

тінь смороду –

перші симптоми болота

 

вода зупинилась

вода нікуди не поспішає

не згладжує гостре каміння

 

не переживає щорічних

міграцій

не стежить за геополітичною

ситуацією

 

постріли  вибухи дим

озеро накривається кригою

озеро йде вглиб

 

озеро ховає риб

холодних озерних риб

 

 

ЧЕРЕЗ БРОД.

 

поздирай своїх днів  панораму

позаписуй на плівки бездарно

на тобі ні єдиного шраму

а це значить що жив ти марно

 

колись в місто це викинеш тіло

і пустиш в нестримну ходу

хитаючись важко й  сп’яніло

а поки я сам піду

 

і безглуздо наче кивати сліпому

чіпляти на ніжне  «кис-кис»

кота який рушить із дому

хмарочосом поставивши  хвіст

ВУЛИЦЯ

 

я зарікся у небо

пірнати

допоки не вип’ю озера

не перечитаю Бодлера

і всі не знеболю

гранати

сьогодні не день

суботній

тому перехожі журяться

я сам

але я не самотній

до ніг моїх тулиться

вулиця

 

 

МАЙЖЕ ТАНКА

 

відображення неба в калюжі

сяє

хто знає

можливо  небо – це просто калюжі відображення

 

 

МЕЖІ

 

вийду з кімнати знехтую Бродським

вийду за місто спіймаю літак

всі перепони зборю навіть плотські

Матінко Мері хай буде так

 

натовп покину – в потилицю кулю

вийду з історії – тут нас мільйон

весь емігрую валізи спакую

витру адресу згублю телефон

 

вийду із моди вийду із себе

вийду з планети із всесвіту теж

в тілі тісному в тілі амеби

гляну в обличчя незвіданих меж

 

 

 

ЗНИКАННЯ

 

хотів лягти на землю

і врости в неї

земля була вогкою

вагітною

готовою розродитися

але знайшлися

інші справи

а із землі – памолодь

 

хотів лягти на траву

і зростися з нею

трава була росяниста

прохолодна

готова пригорнутися

але знайшлися

інші справи

трава стала стернею

 

хотів лягти на стерню

аби сколоти собі покутою

спину

стерня була гострою

безжальною

готовою пройти наскрізь

але стерня не сколола –

мене підхопила отава

 

не обросла довкола мене

не проросла з мене

не сховала у своїй утробі

 

а піднесла над собою

все вище і вище

показуючи сонцю

мов свою дитину

 

все вище і вище

мене підніматиме

в небо

і я не зникну

допоки вона не згине –

а значить ніколи

 

ПОЗИ КАМЕНЯ

 

1.

 

камінь під дощем мокне

камінь під сонцем сохне

 

камінь під дощем мокне

камінь під сонцем сохне

 

камінь під дощем мокне

камінь під сонцем сохне

 

і  майже не зношується

 

2.

 

тягне на дно

камінь на шиї

 

тягне у смерть

камінь у нирках

 

штовхає на злочин

камінь в каблучці

 

і майже не рухається

 

 

ПЕРШИЙ

 

так ще не жив ніхто захлинаючись стиха

так не носив пальто так ще ніхто не дихав

так ще ніхто від забав не зітхав похмуро

так ще ніхто не кохав навіть Сосюра

 

так ще не жив ніхто вгору не ніс хреста

так не водив авто так ще ніхто не звучав

так ще ніхто віражів не проминав не вмерши

так ще ніхто не жив

я – перший

 

 

ХОЛОД

 

будь холодним

дивися на світ очима

заплющеними марно –

ти не бачиш снів

 

будь холодним

спокою заповідник

розплідник слонів

зі шкірою вкритою лускою

 

будь холодним

і ніколи твого насосу

не стурбує любов

ніяких ґатунків

 

десь там

на дні озер твоїх

ховаються мертві риби

 

десь там

на дні  річок твоїх

ховається гладке каміння

 

десь там

на вершинах гір твоїх

кригою беруться квіти

 

десь там

у таємних лісах твоїх

всихають вічнозелені дерева

 

будь холодним

просто будь

 

з холодної глини

тебе зліпив бог

з холодних озер

черпав воду і напував

холодних звірів твоїх

яких не відрізнити від стерва

з холодних вітрів

виткав подих вічності

спрямовуючи його у флейту

твого хребта

 

будь холодним

твоє життя у кризі

твоє життя у снігові

тепло є смерть

холод – життя

щоб це не значило

 

ЖИТИ

 

купол палає червоно

тихо дихає жито

церква вмивається дзвоном

хочеться просто жити

ноги чіпляє пагіння

грузнуть могильні плити

хрест не витворює тіней

хочеться просто жити

ворон крикне прощально

тіло впаде підбите

в грудях застигне тайна

боже як хочеться жити

пальці втрачають дотик

це не брехня і не міти

це найсильніший наркотик

хочеться жити! жити!

 

ДЕРЕВО

 

дерево листям плаче

змінює колір картини

дерево листям плате

за теплі літні хвилини

мріє що буде зігріте

зими білим вином

в’януть останні квіти

за запітнілим вікном

в світі так мало істот

мало приємних спогадів

вписано у блокнот:

«знов без істотних опадів»

значить зима холодна

буде чекати нас

з неї миттєвість жодна

не назоветься «час»

я зовсім нишком озвусь:

-         тихше не шелести!

дерево зірве із вуст :

-         згадуй пиши листи!

помовчимо і осінь

нас загорне в туман

і проповзе мов гусінь

виллє дощі у дзбан

дерево листям плаче

вітер слова підійма:

-         не забувай юначе

скоро прийде зима

 

ДВЕРІ

 

ключ у траву із рук

падає і зникає

видобуваю згук

зойк видобуваю

 

був ключ – не було дверей

є двері – немає ключа

а може бар’єр оцей

ховає твоє дівча?

а може ховає там

кохання яке навзаєм?

а може ховає храм?

а може твій хрест ховає?

а може ховає ніч

яка упаде шкереберть?

а може ховає кітч?

а може ховає смерть?

 

ключ у траву із рук

бачу – не піднімаю

ковтаю у зародку згук

розпачливий зойк ковтаю

 

 

 

 

БЕЗКОМПРОМІСНИЙ ПРАПОР

 

якщо ти такий втомлений –

зроби харакірі

якщо гордий –

відведи очі

якщо не хочеш поступати місцем –

вдай ніби спиш

 

вони були втомлені

горді

не хотіли поступатися місцем

 

зарилися глибоко у лісах

імена їхні стали синонімом до

слова

страх

 

зарилися так, що і не видно

такі собі привиди нявки

навіть сам би говінда

побачив би тільки плямки

 

рушниця на плечі

кроком руш

раз два!

кожен із них славний

муж

у руках мечі

гострені для тих

хто лізе нахрапом

під ногами своя земля

над головами небо і

безкомпромісний

чорний

прапор

 

у серці

Шевченка слово

в очах червоні

маки

прошмигне знову

тінь гайдамаки

 

зморені обличчя

асимільовані до лісу

бороди

індустріальне сторіччя

сипле іскри за

вороти

 

несе у жменях

мертвих солдат

голодних дітей

городить ряди ґрат 

в сто

швидкостей

 

але

стримить ще

на схід спис і куля

мозолить очі

верховній банді

тризуба зозуля

не згодна із Ганді

 

бо може

відібрати трон

тільки відвага

тільки патрон

 

вбереже

від колотнеч

тільки звитяга

тільки меч

 

можуть дати

відсіч прибульцю

тільки удари

спільного пульсу

 

в усі часи

для всіх поколінь

так було так єси

амінь

 

 

 

АЛЕРГІЯ

 

полетіли на землю

зірки

підсковзнувшись на неба

сцені

я від струму твоєї

руки

став священним

 

загадала бажання у

брамі

опустила погляд під

вії

і цілунок... обличчя у

плямі

як в алергії

 

YOU

 

я себе тобі віддаyou

а навіщо не відаyou

не лишуся живим у боyou

але почуття не видаyou

 

і нічого нічого не вдіyou

я себе не розкрию як мідіyou

безнадійну свою безнадіyou

залишу на поталу літіyou

 

не віддам я себе я вистоyou

щоб тебе не зробити енноyou

хоч любов залишити б чистоyou

хоч любов залишити б священноyou

 

ЖОРНА

 

перетруть погляди вій твоїх

жорна

снує небом

за хмарами

пляма жовта

 

обвітрені губи мої-твої

з’їдені

обгорнуті в золото й шовк а

всередині 

злидні ми

 

хотілось прокинутись

під мелодію

запахів кітчу

і літератур

розсиплешся

попелом нот

на бемольному

цвинтарі

партитур

 

зазираємо в тіні

морозом лягаєм

на вікні

мережимо з пальців

і пускаєм купальські

вінки

 

я віддав нас словам

із руками і серцем

задарма

в перепаленоплетених днях

не злапає ніколи

карма

 

перетруть погляди вій твоїх

жорна

у життя одна смерть і та

неповторно-потворна

 

ГРІХ

 

зі стріх

не крапає гріх

зими

 

я згадую вечір

коли

алкоголь зав’язав

щось між нами

розв’язавши мені язика

а тобі на сукні банти

за вікном тоді

небо

сіроворонно

нудотно гойдало

дроти

а в нашу бетонну

склянку

зверху

сипався цукор

вкривав дахи

тепер хтось знову

зеленими шпицями

в’яже місто

налаштовують

навігатори

птахи

там було зимно

але там була ти

і тому там було тепло

і не білолицьо

чому тоді 

цієї весни дивні

мінус тридцять?

чому мені згадується

і не спиться

чому небо досі

не бите крильми

 

чому

зі стріх не

крапає гріх

зими?

 

ПІСНІ НІЧНИХ ВОКЗАЛІВ

 

І.

 

за вікном вокзалу

борошно

в напівтемному залі

порожньо

 

у моєму шлунку

кава

замість цілунку

лава

 

холод ззовні холод

всередині

на мені він і голод

зведені

 

за вікном вокзалу

борошно

в напівтемному залі

порожньо

 

 

ІІ.

 

воїни

грюкочуть щитами

у вікно загоєне

 

і шрами

не дають забути

 

спустошення

бліда тінь спокути

 

оголошення

розведе містами

вокзалами

 

кожен лишиться сам

із жалем

і жалами

 

ІІІ.

 

накипіло

і крига

скресла

розірвала

туге перевесло

тільки тіло

мов кров прісна

прикипіло

до тісного

крісла

 

із думок

скоро вийде

соте

оголошує хтось

ніби кається

думка дбає

лише за те

звідки потяг

цей

починається

 

IIII.

 

вгризається потяг в повітря

і рве кордони

своє націлив димне вістря

у невідоме

я емігрант або турист

у його лоні

ще зовсім чистий білий лист

в брудній долоні

жує вікно то степ то море

нудні ландшафти

і проростають штучні гори

де поруч шахти

бо все що валить вглиб

те йде і вгору

вікно ховає нас як риб

смертельно хворих

де занесе там і лишусь

вросту корінням

з землею кольором зіллюсь

нап’юсь старінням

хода віків зіб’ється з ритму

крізь вітрюган

здригнеться серце – звуки дримби

а то варган