Присвячую ненародженим

 

         Вони не прощаються, бо не віталися з нами,

         Вони Безіменні, та ми їх повинні назвать.

         Вони нас чекають і нашими бавляться снами,

         А їхня Любов не втискається в наші слова.

 

         Розвеснені янголи, діти з чеканням старечим –

         Вони про народження мріють, про ніжності рай.

         Жіночі страхи та практичність, їй-бо, не до речі,

         Коли Безіменному доля велить: "Обирай!"

 

         Якщо нас обрали, за нами прискіпливо стежать,

         Терпляче оплакують наші дурні помилки.

         Згорає майбутнє в байдужості лютих пожежах,

         А потім, воскреснувши, небу дарує зірки.

 

         Святі неприкаяні душі мандрують за нами

         Пустелею смутку й розлуки, що зветься життям.

         Не кожна царівна готова до титулу Мами,

         Не кожен король полюбити зуміє дитя.

 

         Чому стільки болю судилось терпіть Безіменним?

         Щасливі мадонни, що дітям дадуть імена...

         О так, я жива! Я поранена дивним знаменням –

         Чужа колискова у вірші моєму луна.

 

 

Відчайдушна надія

 

Убили маленьку мову. У Звіра виросли ікла.

Байдужі зітхнули: «Так, чудес не бува.

Слабких світ вбиває – ми вже до цього звикли,

Тож мови вмирають – так, як вода й трава».

 

Романтики строго дивляться в очі Долі,

Вдягнувши вбрання жалобне. А Час летить.

Йому всіх шкода: і дурнів – вони в неволі,

Й розумних – вони поніміли від самоти.

 

Вбивають людей, і мови нещасні гинуть

У війнах жорстоких, тихих… Життя – не гра.

Лиш мудра душа впізнає свої провини.

Які ж-то серця в шаленців, що нищать Храм?!

 

А мову не вернеш. І немовля окрадене

Вже зна, що слабким і вбогим у світ іде,

Бо смерть його мови стала найбільшою зрадою

Батьків нерозумних… Полює Зло на людей.

 

Чиясь безталанна мова рида за обрієм,

А я українську – РІДНУ – до серця тулю.

Повзе небуття у світ отруйною коброю,

Щоб вкрасти у мене право на абсолют.

 

Та я не скорюсь. Я з клітки втекла до Храму,

Бо вмію розгадувать загадки хмар і Ярила.

Я вірю Творцю. Вчорашні розлуки й драми

Уже не болять – я зброю із них створила.

 

А може, воскресне мова? Втече з полону Аїда?

Так хочеться світ зцілити! Хтось каже: «Пізно».

Ні! Хлопчик-Дніпро вже став сивочолим дідом,

Але не втомивсь нести нам у хвилях Пісню.

 

                  Пошуки раю

 

         Наші страждання – це туга за втраченим раєм,

         Наші надії – це квіти в долонях снігів.

         В пошуках щастя ми всі живемо і вмираєм,

         Втративши віру, простивши чужих ворогів.

 

         Мрія про щастя іскриться в очах немовляти,

         Спогад про щастя ятрить чуйне серце вдови.

         Як же знайти це незнане, жадане, трикляте –

         Щастя, з яким навіть зевси і крези на "ви"?

 

         Де він, той рай? От би щастя в долоні упало!

         Падають зорі, як сльози небес, у пітьму.

         Ледь не втонула колись на Івана Купала.

         Плакала вчора. Сьогодні тебе обніму.

 

         Я – лиш планета, що вчасно зірвалась з орбіти

         І полетіла відважно в обійми твої.

         Так, ми не винні у тому, що вмієм любити.

         Іншим співають хуртечі, а нам – солов'ї.

 

         Наші страждання – це туга за втраченим раєм.

         Знаю, що справжнє кохання – це рай на землі.

         Вперше здивуюся: "Хто це так солодко грає?"

         Світом блукають незримі сумні скрипалі.

 

Пророцтво ластівки

                           

Це входить у моду – заздрити сліпоті.

Сліпому не гріх Пегасом назвати лося.

З якого «дурдому» світ цей сьогодні втік?

І що я зроблю, щоб краще йому жилося?

 

З яких лабіринтів Ти у рядки прийшла?

Напишеться вірш, та Небо не стане ближчим.

Себе розміняв кришталь на уламки скла,

А я поміняла морок на попелище.

 

Та де ж той вогонь, що серце зігріти мав?

Чекаю пророцтв – а Муза боїться бурі.

Я сонних колись будила. Тепер – німа.

Промінчик заснув на Космосу партитурі.

 

І все, як завжди. От тільки – змінився світ:

Дорослішим став, хоча й не зціливсь від злості.

Скінчиться війна, й ромашками у траві

Прощення чиєсь розквітне. Полине в простір

 

Мелодія щастя… І – це не сон мій, ні!

Це тихе пророцтво ластівки на світанні.

Немає за нас нікого в Творця рідніш,

Ми, люди, Його відрада і – в серце ніж…

І сльози останні.

                                              

Чи зможу я Тебе зі світом помирити?

                                                              Тобі присвячую

 

Я тисячу зірок присвячую Тобі,

А Той, хто їх створив, любов мою примножить.

Стооку самоту світ викликав на біс.

Ревуть всю ніч вітри. Вони – її сторожа.

 

Не хочу забувать, не смію пояснить,

Чому душа моя сто років снігом вкрита.

А Ти приходиш так, як пісня з давнини –

Омудрено-сумна, із посмішкою літа.

 

І Ти говориш знов, що зцілиться Земля,

Відчує скоро світ олюднення прикмети.

Покинутих уже не буде немовлят,

А сиві дідусі писатимуть сонети.

 

Як хочеться мені добігти, доплисти

До змін тих чарівних! Чому душа в тривозі?

Красуня з немовлям… Але НЕ ТИ… НЕ ТИ –

Всміхається вікам. А я – стрічаю осінь.

 

Любов – це мій причал. Обпалена душа

Крізь тижні та роки летить метеоритом.

Цей грішний світ мені зарано полишать,

Бо мушу я Тебе зі світом помирити.

  

Воїнам Добра

 

Когось розчулив мій сумний Пегас,

І ви прийшли, щоб глянути на мене.

Світ збожеволів. Як тепер –  БЕЗ ВАС?!

В обійми Неба просяться знамена.

 

І як з цим жити?! Вдерлася війна

В мій світ бентежний. Лячно стало Музі.

Я всім Героям винна. Я сумна,

Бо не діждалась вас калина в лузі.

 

І тихі ріки, й парки, і сади

Своїх синів загиблих НЕ ДІЖДАЛИСЬ.

А ворог сіє брехні, як завжди:

«Мы ни при чем», «мы с миром», «мы старались».

 

Земля зітхає: «Я ще доживу

До того Дня, в якім зорить надія».

Зоря летить крізь тугу світову

До мене!.. Ні, це сон бринить на віях.

 

Тяжка ця ніч… О Господи, прости

Вкраїнцям за вагання й хибні кроки.

Ті Воїни Добра – й мої брати…

Вони пішли у Даль. Мовчать пророки.

 

Чому я не знаходжу сил для крику,

Що розтрощив би вежі небуття?!

Вдова Героя обійма дитя:

«На тата схожим будь… Рости великий».

 

Чому все так? Війна – пекельна гра.

Потвори прагнуть ідолами стати…

Чиясь самотня молиться сестра

І плаче десь осиротіла мати.

 

Душа – у ранах. Ворог – не дріма.

Підступний план лихого зайду тішить.

Він ще не зна: Вкраїна – не сама,

Є в неї ще Вогонь, Любов і Тиша.

 

Вогонь – це правда, що в серцях сія,

Порив натхнення, віра в нездійсненне.

Вкраїнці – то герої. То Сім’я,

В якої плач і спів сплелись у венах.

 

Любов дає ту мужність юнакам,

Мужам і навіть старцям сивочолим,

Щоб не здригнулась у бою рука

І серце в самоті не стало кволим.

 

А Тиша – я збагнула це сама –

Повідать чесним здатна дивні речі,

Але до ницих – дика і німа –

Летить, щоб нагадать про порожнечу.

 

І ви, Герої – Тиші віщуни –

Вже близько. Хай тремтять шаленці люті!

Від смерті не відкупляться вони,

Ті зайди будуть Всесвітом забуті.

 

Ніхто їх не згадає, і навік

Зі щастям розминуться їхні діти,

Бо гріх батьків пекельним стане гнітом…

Від кари Неба ще ніхто не втік!

 

Настане мир, спіймає світ мене,

А туга світом стомиться блукати…

Коли ж та Ера в очі зазирне,

Коли не буде жертви, ані ката?!

 

 

Заклинання миру

 

Зі світом у сварці… Та – почала не я.

Цей світ не хотів учити надій паролі.

Усі чорні діри я облітала ще ластів’ям,

А як врятувалась – відає вітер в полі.

 

Чого я хотіла? Так, чарівних дурниць –

Натхнення, любові… і – щоб душа співала.

Я пити життя хотіла з добра криниць,

А мода на бруд з калюжі мене вбивала.

 

А потім у мій тихий світ привели війну

Байдужі раби й розлючені вовкулаки.

Йшли в бій незрадливі. Біль обірвав струну

Розвернених мрій… Зневіри холодна мряка

Упала на серце. Важко любити світ,

В якому з Героєм поряд живе гадюка

Й людиною зветься теж… А вселенський міт

Лежить немовлям сумним на руках Розлуки.

 

Фантоми війни блукають в моїх садах,

А я, мов дитя безстрашне, кричу крізь морок:

«Чом, світе сліпий, так довго жалів невдах?!

Чому не зумів ти Звіра убити ВЧОРА?!

 

І що скажеш вдовам, сиротам, матерям

Героїв загиблих? Як їм тепер… Що ж далі?!»

Мовчить сивий світ. Здригнулася лиш Зоря:

«Надій не втрачай. Наш Ранок  Потвору спалить.

 

Не плач, мужня діво. Янголи – поміж вас,

Щоб чесним вказати шлях, а безликих стерти…»

Світанок від мене рідну Зорю сховав,

А я розридалась віршем – папір все стерпить.

 

Я можу помститись світові. Певно тому – прощу.

Прощу йому всі образи – крім попелища.

Де ходить війна – там буде танок дощу,

А потім – садок. І Небо нам стане ближчим.

 

Зі світом сваритись – тільки смішить химер.

Ми кличемо Диво й вірим в життя щедроти.

Я в серці несу поразки минулих ер,

Щоб той, хто за мною піде, на попіл їх стер…

Світанок бентежний вчить мої сни по нотах.

 

 

ПІСЛЯ ТЕМРЯВИ

 

 

 

До смерті звикнуть – серце спопелить.

А в мене серце – то місток скорботи.

Питає знов Творець: «Людино, ХТО ТИ?»

І – крик новонародженої Мли,

Неначе ляпас нам. Таку «свободу»

Нам ріки збайдужіння принесли.

 

І Муза плаче, бо не має слів

Таких, які б шляхетних зігрівали,

А зрадників із рідної землі

Прогнали в небуття. Зірок хорали

Стрічають тих, хто нами відболів.

 

Душа здригнулась… Не від страху це –

Я зрозуміла: світ – дитя контрастів.

У завтрашніх ван-гогів, авіценн

Хтось вже сьогодні хоче долю вкрасти.

 

Повзуть по світу брехні, як вужі,

Щоб розділити Правду на уламки.

Я не боюсь. Палають пишні замки,

В яких мої ховались міражі…

А я збираю рими в спориші.

 

Пробачення прошу в Дніпра, у верб,

Що світом знов повзуть слова мертвотні.

Промовив Час: «Дитя! Живи СЬОГОДНІ,

Допоки трунок юності не стерп.

 

Живи, не сип в чужі долоні час –

Я не прощу такого. Я суворий.

В обіймах ночі гріється свіча,

Дарують хмарам пісню осокори.

 

І ці дива – для тебе! Тож лови

Кохання цвіт!.. І відпочинь від зречень.

Зі мною всі покірливі на «ви»,

А бунтарів… Я звик носить на плечах.

 

Ти не сама, і світ – не пустка, ні!

Читай у книзі буднів шепіт раю!»

Всміхнувся Час і зник… Тепер я знаю,

 

Кому несу питання і пісні.