Щільник – те саме, що бджолиний стільник, що всотує в себе солодкий мед, зібраний бджолами на квітучих полях України. Назву «Щільник» обрав для своєї дебютної збірки віршів поет Ігор Астапенко. Перше враження – збірка вийшла цілісною і, як справжній щільник, багатогранною. Вірші розсортовані по чотирьох розділах («Медитації», «Філософія», «Кохання», «Пейзажі»), а ще дві грані цього щільника-шестикутника склали рецензії Анатолія Ткаченка та Вано Крюгера в якості передмови та післямови.

Що солодкого у віршах Астапенка? Перш за все, щира насолода від гри словами, цілком природна для поета та ще й професійного філолога. Що б там не казали деякі примхливі критики, дорогого варті такі винаходи, як «вино нив», «гола синь голосінь», «небо не бог», тощо. І не можна сказати, що заради гри словами автор жертвує осмисленістю поетичного твору. Може, іноді й заграється (хоча спостерігаєш за цими іграми з симпатією, таке тепле відчуття, ніби дивишся на вогонь). Однак автору є що сказати, і він це каже, просто треба почути його послання.

Адже кожна грань «Щільника» говорить сама за себе. «Медитації» – про самозаглиблення і самоочищення: «...Гріхом обростають печери думок... Йди ними в пам’ять, зайшовши, із себе змий все зливами». «Філософія» – про «залежність від часу» (краще не скажеш), «часу-пасічника», що збирає стільники, наповнені, як медом, безсмертними словами, пронизлива медова солодкість яких залишається незмінною і у молодості, повній «карколомних вчинків», що «екранізують совість», і у старості, коли «струхлявіє м’язиста кора твого дерева». «Кохання» – звісно, про еротику («губи твоїх ніг пахнуть вином білим») і про жадання взаємності («крикни на мене»). «Пейзажі» захоплюють несподіваними і яскравими асоціаціями («ранок розкуркулює ніч, що накрала монет зоряних», «коли вже сп’яніло останнє місто, небо пише анатему нам»).

Останні цитати показують також, що суверенний ліричний простір поезії Астапенка не уникнув грубого вторгнення болю і страху – агресорів та окупантів нашої епохи, які претендують на матеріалістичне домінування, зверхність над поезією. І смакуючи «Щільник», знову гостро розумієш, що зараз, коли «кисень скисає», коли «сонце б’є тебе ногами по голові», коли душу людську атакують армії та орди скажених прагматиків, «люди, яких ти ніколи не зрозумієш» – є два виходи. Один поет має право запропонувати коханим: «Із криниці з березовим соком напийся й біжи». Може, це ескапізм, а може, втеча навздогін кращому майбутньому, яке ми самі свідомо відштовхнули від себе, ухиляючись від добропорядної медитації заради того, щоб гріховно насолоджуватися своїм та чужим болем. Інший вихід поет залишає для себе: казати правду, очищати всесвіт від темної сили нещирості відвертим висловленням своїх почуттів, як «переплавлена із сонця блискавка руками вигинів готує грім… і ми їмо його ротами страху».

Юрій ШЕЛЯЖЕНКО