Коли цвіте сніг

 

 

 

Звідки раптом цей сніг? Чи із-понад сусіднього ставу?

 

Чи з далеких морів линув він, розсипаючи сіль?

 

В нього запах вітрів, що літають аж над океаном!

 

Цей сьогоднішній гість прилетів, певно, саме звідтіль.

 

 

 

В нім заснулі громи і сердиті заплакані грози –

 

Креш небесну без рук розбивали вогнями навпіл,

 

А вже потім невтішно лили непоступливі сльози.

 

Отож сніг і блідий, наче лихом побитий вампір.

 

 

 

Ось припав до вікна, заглядає у біль сиротинця.

 

Дітки личками липнуть до холоду скла шибочок.

 

– Наче цукор, біленький! Цукеркою, певно, насниться! –

 

Скільки доброго чує прибулий від цих діточок!

 

 

 

Трохи змерзли – зима! А щебечуть, немов пташенята,

 

Як синички знадвору у тінях високих ялин.

 

Їх дитячі серця на батьків ждуть щоденно, затято.

 

Нині ж першого снігу дітей зачаровує плин.

 

 

 

                      – Наче котик, пухнастий! Як ластиться, бачиш, до мене?

 

– Не вигадуй, Маринко, – сказав сумовито Петрусь.

 

– Чуєш, казку шепоче, що в сни принесла мені неня?

 

–  А я бачив вночі, як заходив у спальню дідусь…

 

– Дід Мороз! Принесе нам із лісу високу ялинку –

 

Недаремно прислав же сьогодні оцей снігопад.

 

Прийде мама твоя, прошепоче тобі: «Любий синку!..»

 

Тоді сніг розцвіте, як весною заквітчаний сад!

 

 

 

            Перші дні зими

 

 

 

Горять промінням перші дні зими—

 

Так сонячно, погожо, та не літо,

 

І росами – замерзлими слізьми—

 

Не вмитися уже осіннім квітам.

 

 

 

Ось білі хризантеми – наче сніг,

 

Що пахне ледь примітно полинами.

 

Мороз забрать тих пахощів не зміг,

 

Вони тепер, як привид літа, з нами.

 

 

 

Тоді ми йшли серед буяння трав,

 

І огортало нас тепло довкола.

 

Плин часу – то, здавалось, тільки гра,

 

І літо не закінчиться ніколи.

 

 

 

Душа рікою омивала світ,

 

Вербовим гіллям струменіли руки,

 

А серце, наче папороті цвіт,

 

Не віщувало смутку і розлуки.

 

 

 

Медовим щастям повнилось життя,

 

І тільки вітер сумував край лісу.

 

Як Мойри всюдисущої шиття,

 

Розвіяв геть майбутнього завісу.

 

 

 

Нам вірилось, що зупинилась мить.

 

Куди ж бо  їй, і справді, поспішати:

 

Травинка кожна росяно бринить,

 

Гаї прибрались у зелені шати!

 

 

 

Не думалось, що холод і зима

 

Обіймуть світ нерадісно за плечі.

 

І раю вже колишнього нема,

 

Сумують гнізда на вітрах лелечі.

 

         

 

Вже пролітає перший срібний сніг,

 

Як пелюстки осінніх квітів білі,

 

Мов кошенятко, ластиться до ніг,

 

Муркочучи казки про заметілі.

 

 

 

                     Душа

 

 

 

Морозний тихий затишок душі:

 

Фіалки грають памороззю листя,

 

 Готичні храми снігових хвощів

 

Зі снігопаду виростають миттю.

 

 

 

В душі ряхтить зима, немов весна!

 

Хоч інеєм, та все цвіте довкола.

 

Як озоветься пісня голосна,

 

За нею інші – ворожбитним колом.

 

Промінням сяє все в душі моїй –

 

Із космосу воно летить незримо,

 

Дарує зорі світлоносні їй

 

І засіває всюди цвітом рими.

 

 

 

Поезією повниться мій світ!

 

Фіалки, золотисті первоцвіти,

 

Комет і зір небачених політ

 

І Сонце віршів, що крізь хмари світить!

 

 

 

Поезія, як марево, як сон,

 

Струмує у душі моїй щомиті.

 

Відлунюють із нею в унісон

 

Квітчасті рими, росами умиті.

 

 

 

Придивишся: не роси – діамант

 

Виблискує у гранях самоцвітно.

 

Моя душа, як стомлений Атлант,

 

Тримає небо! І піснями квітне.

 

              

 

              Срібний вірш

 

 

 

Срібне сонце осіннього ранку

 

В темних кучерях саду ряхтить.

 

Відхиляє хмарини фіранку

 

І ховається трішки за мить.

 

 

 

Срібних променів дощ рясноцвітний

 

Осипає опалі листки,

 

І цілує нас сяйво привітне,

 

Аж у серці пускає ростки.

 

 

 

І тоді ми в сріблястому світі,

 

Де букети кущів хризантем,

 

В таїні, у зірчастому цвіті

 

Своїм серцем у вічність ростем.

 

 

 

Срібна мить – час струмує обабіч

 

І спливає струмками у даль.

 

Стоїмо ми із сонцем віч-на віч,

 

А довкола проміння вуаль!

 

 

 

                Снігопад

 

 

 

Зи – ма…Як вабить чаром слово                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     

 

У сиву срібну далину,

 

У пору, де мороз основа,

 

Дерева покорились сну,

 

 

 

І небо опустилось нижче.

 

Рукою хмари доторкнусь –

 

І виринає сніговище,

 

Розгніване таке чомусь.

 

 

 

З’єдналося земне й небесне,

 

Засипало дороги вмить.

 

Де стежка, де відкрилась бездна?

 

Кружляє сніг, летить, летить!

 

Майбутнє кануло в минуле,

 

Неначе час спинив ходу.

 

Про все земне серця забули,

 

Шукаючи зорю оту,

 

 

 

Що десь розсипалась в зеніті

 

Далеких неземних світів,

 

Піймала Землю в срібні сіті…

 

А сніг кружляв, а сніг летів!

 

 

 

           Перехрестя

 

 

 

На перехрестях часових,

 

Коли минуле кане в Лету,

 

Невідворотно, як комету,

 

Приймаю дань шляхів нових.

 

 

 

Хоч вирва болю клекотить

 

І розриває навпіл душу,

 

Та камінь долі зрушить мушу –

 

Настала ця чаклунська мить!

 

 

 

Небесний гість – жахливий сон,

 

Де невідхильні руйнування!

 

Рушаю, наче у вигнання,

 

Стежками небезпечних зон.

 

 

 

А гравітація Землі

 

Мене тримає на прицілі.

 

Немов дитя, роблю невмілі

 

В майбутнє кроки у імлі,

 

 

 

В туманах первозданних днів

 

Народження нового лету

 

На ще не звідану планету

 

Вулканів, смерчів і вогнів!

 

 

 

Пірнаю у космічний вир,

 

Шукаючи не спокій – бурі!

 

Та хоч які вони похмурі –

 

За ними правда – наш кумир!

 

 

 

                  Спокута

 

 

 

Зима купається в осінньому теплі,

 

Гойдається у гамаках туманів.

 

Проміння сонячне ховається в імлі,

 

Біліють лиш берізки тонкостанні.

 

 

 

Стара дивується:

 

                      – Невже отак бува?

 

Колись же на санках могла прибути.

 

– О, люба зимонько, лишилося в словах

 

Минуле, бо настав наш час спокути

 

 

 

За безтурботності веселі милі сни,

 

Що наяву нам снилися щоднини.

 

 

 

Зимою вабило відродження весни –

 

Садів, лісів, їх ласки до людини.

 

 

 

Я до берізоньки зайду у світлий храм,

 

Що лагідно, немов свіча, іскріє.

 

А поряд зрубана лежить, немов гора,

 

Загублена чиясь щаслива мрія.

 

 

 

Складний спокути час, забуті сонми снів,

 

Немов дитячі кинуті забави.

 

Невже духовний світ, світ доброти змілів?

 

Йому берізка зрубана – застава.

 

 

 

              Прославмо

 

 

 

Прославмо ранки на землі –

 

У них енергія і сила,

 

Країна в них світає, мила,

 

У росяній іскристій млі.

 

Прославмо ж ранок на землі!

 

 

 

Прославмо матір і дитя!

 

Вони й поміж негод щасливі –

 

У бурю, в заметіль, у зливі

 

Про краще мріють майбуття.

 

Прославмо ж матір і дитя!

 

 

 

Основу кожної сім’ї,

 

Прославмо вірність чоловічу.

 

Сім’ї, як зірка небу, личить –

 

Основа єдності її.

 

Прославмо ж вірність чоловічу!

 

 

 

Любові прославляймо світ!

 

Вона – як сонце у зеніті,

 

Неначе мальва юна в літі,

 

Цвіте в очах мільйони літ.

 

Любові прославляймо ж світ!

 

 

 

Бо вірність, мати і дитя,

 

І ранок, і любов – єдині!

 

Вони даровані людині,

 

Немов скарби всього буття.

 

Прославмо ж цінності життя!

 

 

 

             Скарби зими

 

 

 

Зима, зима, і серце снігу раде,

 

Що він летить, минуле заміта.

 

Густий-рясний, біленький снігопаде,

 

Кружляй-злітай через мої літа!

 

 

 

Вже нанесло чималі кучугури,

 

А цілий світ у сніговій імлі!

 

Яри зрівняли сніговію хури,

 

Де проліски дрімають у землі.

 

 

 

До обрію прослалась світла туга.

 

Пороша розстеляє килими.

 

 

 

І стереже далека лісосмуга

 

Скарби казкової морозної зими.

 

 

 

А я стежок до щастя й не шукаю –

 

Відмріялося те, що не збулось.

 

У таїні снігів така легка є

 

Замрія літніх лагідних колось.

 

 

 

Ще проростуть, напоєні снігами,

 

Зерном вони проклюнуться в ріллі.

 

Скарби зими – це срібло під ногами,

 

А золото – зерниночки малі!

 

 

 

                Нитка долі

 

 

 

І річка, й крем’янистий сивий берег

 

У чебрецях, де залягли сніги.

 

Туману птаха розсипає пера,

 

А лютому дива всі до снаги:

 

 

 

І кригою закована водойма,

 

І лози в інеї містичної краси…

 

Петрів батіг замерз в розлогій поймі

 

В крижинах, наче в крапельках роси.

 

 

 

Спинився раптом часоплин таємний,

 

Як струмені придонної ріки,

 

 

 

Що все до моря плинуть потаємно, –

 

                            Зливаються  миттєвості в роки.

 

 

 

У пелені снігів дрімає тиша,

 

Повітря – як цілюща чаша сну,

 

Верба схилилась кроною узвишшя.

 

На травах білий килим не зімну,

 

 

 

Хоч кажуть, що туман його з’їдає,

 

Оці казкові вежі кучугур.

 

На каменях гора така одна є,

 

Яку довкола кришталевий мур

 

 

 

Зубчастою стіною обіймає.

 

В палаці  Мойра долю випліта.

 

Їй світить сніг! Сидить вона сама, і

 

З куделі в’ється нитка золота.

 

 

 

Невже зоря, планета України

 

У ній така коштовна, осяйна?

 

Щоб світлу зачаровану країну

 

Не била чорним вороном війна.

 

 

 

Земля довкола спочиває нині

 

Під білим пухом мерзлої води.

 

Така краса зимова в Україні –

 

Лише у храм природи увійди!

 

 

 

 

 

Учися в неї мудрого терпіння,

 

Спинися в тиші вічної краси –

 

Спаде на душу світле просвітління,

 

І буде все тобі, що не проси!

 

 

 

Тієї миті з Богом розмовляє

 

Твоя безсмертна втомлена душа.

 

І небеса високі, і земля є,

 

Секунди в плин хвилин, в роки спішать.

 

 

 

І вічність опускається крилата,

 

Серця назустріч кличе запальні.

 

А на крилі в ній українська хата,

 

Вся Україна і її пісні!