Собори  линуть

        в майбуття

 Не все буває так, як хочеться, як мрієш,

А більше навпаки: то чорне, то дурне.

Та все-таки живеш і вже тому радієш,

Що сонце з висоти тебе не обмине,

Що є на світі Бог і очі, що від Бога,

В яких-жива роса у сонячнім вогні,

Що в кожного – своя, лише одна, дорога,

Але ж ніхто не зна, що буде вдалині.

Тому, дороги всі з’єднавши в нашім краї,

Збудуємо із мрій в далекії світи

Те, що в серцях живе, те, що ми вибираєм:

Собори наших душ, із наших доль мости.

І будуть в них і Бог, і очі, і рослини… -

Весь цей безмежний світ, що лине в майбуття –

Собори наших душ під небом України,

                                    Гарячі, як любов і вічні – як життя

                                   З думкою про отамана

                                            і окупантів

Так далеко… Мало не століття

Промайнуло на моїй землі,

Тільки отаман двадцятилітній

Все одно тримається в сідлі.

Хай не двадцять (трохи більше) років,

Але він влітає на коні

На ту вулицю чужинського пророка,

Де стоїть Шевченко в стороні,

А за ним (на конях) рівним строєм

З кулеметами,  рушницями в руках,

Степова дивізія героїв

Заступає окупантам шлях.

«Што такоє?.. Караул!.. Бандіти!..» -

Загукали морди із машин,

Перелякано завили-забібікали

Їх машини в круговерті шин,

Кабінети владні спорожніли

І злетіли із копрів зірки,

І кудись в Москву пошелестіли

Іще вчора владні тупаки…

Та не сталось так. То все – уява,

Мертвих не підняти із землі.

Хоч сьогодні є у нас держава,

Тільки українці – не в сідлі.

Не злетить Пестушко з п’єдесталу,

Окупантів лютих не змете.

Мусимо самі змести навалу,

                                    Якщо думка ще жива про те.

 

 

 

 

 

 

 

         Анафема

                                    окупаційній  владі

Від серця відлучаю те чуже,

Що не болить за нашу землю й мову.

Чи ніч прийшла, а тому  пізно вже

В пітьмі шукати долю світанкову?

 

«Борітеся – поборете!», - казав

Кобзар великий. А ми все чекаєм

Месію,  щоб нам пута розірвав,

Сад Гетсиманський повернувши з раєм.

 

Навіщо?  Бо коли ми – не народ,

Не здатні  стать господарями в хаті,

Не треба нам ніяких нагород. -

Рабами будем жить при супостаті.

 

А коли в жилах ще нуртує кров

І серце пробиває шлях до волі,

Відлучимо чужинське. Хай любов

Здобуде правду в українськім полі!

 

Анафема – служителям пітьми,

Загарбникам посад і кабінетів!

Для вас, злодюги, - камери тюрми,

А смітники – для ваших віп-портретів!

 

Від серця відлучаю те чуже,

Що не болить за нашу землю й мову.

Чи ніч прийшла, а тому  пізно вже

                                       В пітьмі шукати долю світанкову?

 

                                                Журавлі осінні

Злетіли в небо журавлі осінні,

Вість понесли в далекії краї

Про мої мрії і слова мої.

У образи одягнуті, як в тіні.

Вони летять далеко від землі,

Відірвані від свят і від печалей,

А я один на темному вокзалі

Дивлюсь, як відлітають журавлі.

Хай в далекі країни

Мрія піснею лине,

Хай вітри її не здоженуть!

Тільки щоб в Україну

Рідний ключ журавлиний

Разом з піснею знов повернуть!

Все далі й далі крила журавлині

Тужливий крик у вирій понесли,

Неначе мрій моїх і свідки, і посли

Несли печаль про рідну Україну,

Про тихий-тихий жовтий листопад.

Про змоклі і заплакані вокзали,

Про те, що з неба людям прокричали –

Про мрію повернути в душі лад.

Хай в далекі країни

Мрія піснею лине,

Хай вітри її не здоженуть!

Тільки щоб в Україну

Рідний ключ журавлиний

Разом з піснею знов повернуть!

 

                                                         До нащадка

                                                  про спадок

 На землі помолись,

Тій, де сад був колись,

А тепер – тільки урвища дикі,

Де творили світи

Такі люди, як ти:

І душею, і тілом великі.

 

Наше світло надій

І все марево мрій

Хай розквітне під сонцем з тобою

І в творіння  святі

Що в твоєму житті

Виростають у сад після бою.

 

Ми боролись, клялись,

Що збудуєм колись

Щось таке світове, неповторне,

Та лисіє земля, порожніють поля

І від щему стискається горло.

 

Диких зграй і колон

Уже звичний полон

Поглинає людину, мов свічку,

А у вирі розмов

Навіть вірна любов

Виглядає, як бідна калічка.

 

Влада, жовтий метал

І весь світ – наче зал

Для перегляду хтивих історій. –

Ось чого досягли,

До чого дожили

Ми під небом, де світяться зорі.

 

На землі помолись,

Тій, де сад був колись,

А тепер – тільки урвища дикі,

Де творили світи

Такі люди, як ти:

І душею, і тілом великі

 

                                                        В собі долаючи орду

Стинає голови, хрести і квіти

Бездушна в люті, нежива орда.

Не здатна мислити, творити і любити,

Вона у праві нищити тверда.

 

Бо не права людські. Сліпі бажання

Жорстоких зверхників – її закон,

А натовп – це машина покарання,

Яка не знає меж і заборон.

 

І в нас та сила самості гарцює,

Що ладна  розтрощити геть усе,

Коли не голова, а гнів працює,

І ти – мов  кат, що зло в собі несе.

 

Таку ординську силу загнуздати

(Ту ненависть до не таких, як ти) -

Є крок до волі, котра нам – як мати,

Бо цілий світ готова вберегти.

 

Та тільки знову зверхності отрута

Серця збиває у ординський спис,

Який в шаленстві дикому, розкуто,

Над Україною загрозливо навис.

 

Уже дітей карає на Майдані

Ординська зграя за любов до мрій,

Уже у автозаки і в кайдани,

Невинних забирає лиходій…

 

Бажання нищити живе й красиве,

Що непокірно голову несе, -

Це звіра знак і та нестримна сила,

Яка для влади ладна геть на все.

 

І щоб її здолати і спинити,

Загнати звіра в клітку для катів,

Замало мрій, замало світ любити

Щоб встановити те, що Бог хотів.

 

Без віри в серці в істину високу,

Що сонечком цю землю зігріва,

Всі наші плани і наступні кроки -

Нікчемні, мертві,  як і ці слова.

 

А тіло бездуховне – раб, та й годі,

Бо в ньому страх живе понад усе

Воно підвладне будь-якій природі.

І в першу чергу – тій, що зло несе.

 

Тому навкруг така пітьма безликих,

Зі страху зліплених живих істот,

А світлі задуми  у  криках диких

Вмирають, не піднявшись до висот.

 

Тому до істини нам так далеко

І правда мучиться серед брехні,

А із глибин у простір тільки клекіт

Летить і падає десь у лайні.

 

В собі долаючи орду звірину,

Ми зможем вирости. Та час іде,

А разом з ним неквапна Україна

У грізних сутінках  кудись бреде.

 

               Не в мові справа…

Не в мові справа, друже мій, не в мові справа,

Хоч, безумовно, спільна мова – як пароль

І від чужинця оберіг на переправі

У те майбутнє, де у мови – інша роль.

 

Душа не знає, що за світ  за небокраєм,

Вона приречена пізнати сіль землі.

Тож в метушні земних турбот ми всі шукаєм

Оте розсипане насіння у імлі,

 

В якому – сила для незламного коріння  

І  світла квітка неповторної краси,

І сяйво  музики,  і тайна шепотіння

Десь на промінчику  у крапельці роси.

 

Воно мовчить і не знаходиться у гніві

Та і  за  гроші не купується ніде.

Ті, що знайдуть його, лише одним щасливі:

До них мелодія з висот від Бога йде.

 

А в ній - і сонце, і роса та світанкова,

І давня  казка про далеке і земне.

Це наша мова, чуєш,  друже, наша мова,

Жива. як пісня, що ніколи не мине.

 

Не в мові справа, друже мій, не в мові справа,

Хоч  криють матом її кляті вороги…

На нашій мові  розквітає вся  держава,

А от без неї нас понищать до ноги…

 

Душа не знає, що  там буде завтра, далі…

Що буде з нами, з ворогами й взагалі…

Але не будем, друже мій, як на вокзалі ,

Ми ж бо на рідній, на своїй землі!

 

     Тарасові стовби

Шукав стовби, що небо підпирають,

Хоч виростав у колі заборон.

Тепер його у світі краще знають,

Ніж всіх царів, що билися за трон.

Бо трони падали, царі вмирали,

А вільна мрія дужчала, росла,

Здолала словом заборон завали

І ті стовби під хмарами знайшла.

Крізь пекло з диму і вогню постали

З щитами дерев'яними в руках

Герої українського повстання,

Що на Майдані побороли страх.

Небесна сотня небо підпирає. -

Він бачить це з Чернечої гори

І згадує свій шлях до небокраю

Прадавньої, дитячої, пори.

Він бачить небо в сполохах червоних

І молиться крізь гори і лани,

Щоб хлопці так тримали оборону,

Як на Майдані грізнім, до війни.

Сон як бажання

   на світанку

Лети,  світанок мій, здолавши ночі,

Яскравим сонцем з глибини віків

Крізь мрії,  марева й слова пророчі

На тлі салютів, тостів і вінків!

 

Лети-лети  лелекою на щастя,

У хату білу з вишнями в саду,

А я  крізь війни, мори і напасті

Вслід за тобою теж туди  прийду

 

І сяду в тім саду біля колиски

І тихо так, немов оті волхви,

У очі зазирну, щоб Божу іскру

Побачити і образ булави

 

Там, де душа у тілі заховалась

Від слів лихих, від бруду і орди:

У очі зазирну, щоб здогадалась,

Чому це я прийшов у сад сюди.

 

А  я – спитати, чи вона не знає,

Як буде потім, через тлін століть,

Коли з Майдана голос відлунає,

Бо ще і досі чорний дим стоїть

 

Перед очима і немає краю

Тривогам за життя її дітей…

Мала відповіла мені:  «Я знаю:

Багато буде  слави  і смертей…»,

 

Закрила очі тихо та й заснула

У тім саду, щоб вирости колись

У Русь велику, яка все збагнула,

Бо й справді ріки крові пролились…

 

І я прокинувся у білй хаті,

Перед очима – світла фея мрій

У білому зимовому халаті

Із кошиком  небачених  надій.

 

Там у промінні сонця золотого

У передраї  казки  майбуття

За небокрай простлалася дорога,

А тут залишилось лише сміття.