(Есей про українські цінності)

1.

Посеред майдану з’явилася калюжа. У формі серця. Її Бог послав з неба тоді, коли потеплішало. Художник дивився на неї і подумки жалкував, що не прихопив із собою мольберт і фарби, аби те змалювати. Тим часом знову поступово холоднішало – і з того ж неба упав на землю мороз. І калюжа почала замерзати. Все швидше і швидше…

Ось так і сьогоднішня  Україна для нас, подарована небом  після жертв на тому майдані, коли там лилася червона кров і горіли чорні шини. Бо ми не знаємо, що з нею робити.  А ті, що знають, все гинуть і гинуть під кулями на війні. Спитати б у них…

Високі будинки, що все те бачили, мовчали. Бо один із них не так давно дуже активно  допомагав людям, але через це майже згорів і подальша його доля невідома. Тому будинки мовчали і мовчки дивилися на ту калюжу у формі серця.

Повз калюжу проходили і молоді люди, і уже з сивиною в волоссі, яке вибивалося з-під капелюхів. І всі обходили ту калюжу, особливо не звертаючи на неї увагу. Бо перші проходили із заткнутими вухами: одні музику слухали, а інші спілкувалися із собі подібними  за допомогою новітніх телефонів. А ветерани все згадували своє  минуле, коли були молодими й бубоніли собі під ніс про те, що тодішнє начальство не допустило б такої великої калюжі посеред майдану, бо для цього і двірники були, і сяка-така техніка…

Тим часом калюжа замерзала. Біля неї зупинився якийсь меткий хлопець, швидко кинув погляд на її простір і, усміхнувшись сам до себе, комусь зателефонував. Ще й не встигла темрява впасти на майдан, як сюди приїхали якісь люди в уніформі, що її обгородили тимчасовим  парканом, а потім навсібіч із мікрофонів закричало-загукало: «Хутчій на ковзанку «Серце України». Запрошуємо всіх бажаючих! Швидше, не пропустіть, бо завтра  у другій половині дня  синоптики обіцяють відлигу». – І люди дружно потягнулися до входу на ковзанку, де вже стояла новенька каса і там торгували новенькми квитками.

2.

Не знаємо, що робити, а тільки виголошуємо промови чи свої здогади про “термінові глибокі реформи”. А з неба — то сніг, то мороз, а той відлига настає. Тим часом хлопці гинуть і гинуть на фронті, а ті, що пообіймали посади до того, як з'явилася калюжа на майдані у формі серця, потирають руки з надією на те, “що все ще повернеться “на кругі своя”. А  калюжа все  більше замерзає і замерзає, попри різні тимчасові відлиги.

“Бог же з нами” - все частіше повторюємо. А хіба — ні? Хіба не він зробив нам той подарунок з неба: ціною НЕБЕСНОЇ СОТНІ? Але тепер та ціна значно зросла і часу залишилося обмаль. Тож ту саму калюжу у формі серця будуть використовувати для того, щоб злупити з нас гроші чи зробити з неї пам'ятник нарешті. Але для кого? - Для мертвих душ і рабів, які будуть доводити,що вони - живі і діяльні? Бо хлопці гинуть, калюжа замерзає, а ми все проголошуємо “істини” чи репетуємо...