Зовсім недавно завдяки щасливому випадку я познайомилася з поезією Тетяни Череп. І  щиро зраділа!Бо така вона мені рідна, своя, по-жіночому мудра,знічено-цнотлива,елегійно-замріяна, розгублено- щаслива  у своєму «Яблуневому коханні»!Це сотні, тисячі разів оспіване почуття, у Тетяни  тепле, світле і кольорове, як літній дощ, як небо і веселка на ньому. Його стільки,що аж душа не вміщає:
«Коли кохання скрізь:над лісом  і над садом,
Співаються пісні  і пишуться вірші».
Невимушено і просто розмірковує авторка  про  складне: «Любов серця рятує хворі», « Не буває без сонця весни». Яскрава образність, вдалі порівняння, сміливість  філософських роздумів зачаровують:
«Моя печаль торішнім пахне снігом», «Тепер штормить і у душі і в мріях», «Дощем сипнула літня ніч, замовкли солов’ї – нахаби». У віршах – запитання, у них же – і відповіді: «Ну і що з цим  робити?»-  « Від долі не втечеш». І як заключний акорд симфонії  яблуневого кохання: «На двох одне життя, на двох одна дорога».

      Наступний розділ книги «Перебреду цю річку почуттів», переплетений, як на мій погляд, зі спогадів  і мрій, реальності  і фантазії, і в той же час  він звучить, як самоствердження, самовираження: «Залишуся зоріть собі зорею», « а ти візьми їх, вітре, й понеси, візьми мою гірку печаль, візьми мій біль, візьми мій жаль . Я хочу щастя і весни». Щире авторське зізнання: «Маю крила в душі, тільки ж серце любов’ю поранене» - як погляд  у себе, як згірклий смак колись солодкого почуття , як терпке розчарування: «Просто , човник мрій моїх згорів» .І, незважаючи ні на що, животрепетне бажання: « А мені б за хмари полетіти». Запитання без відповіді: « Як перейти думок сумну межу?»І як тоненький паросточок з попелу спогадів: «І жевріє тихо надія, що хтось ще цю смуту розвіє» . У віршах  - всепрощення і смуток, жертовність і сила,страждання  і віра, милосердя  і любов, всепереможна любов.
    У третьому  розділі  поезій «Батьківська хата» зібрані, як квіти в букет, твори про  батька-неньку, про родину,громадянська ,пейзажна, філософська лірика. Вдало розкрита  зріла материнська тема, як найкраща квітка у букеті:
«Помолюся за тебе, мій сину, щоб тобі пощастило в житті» . І що не вірш – то перлина!Чого тільки варті: «Ремонт»,  «Одинока»!?Невтомна душа поета пропускає крізь себе красу природи рідного краю,  свій і чужий біль і радість, збагачує все своїм талантом, працею серця . От і народжуються такі чудові рядки: «Та хоч би що -  ми вірим в те, що вірили. Нам і без літа Бог по сонцю дав».
      Дочитала. А  хочеться прочитати все  спочатку, перегорнути ще раз сторінки життя цієї світлої жінки, порадіти і поплакати разом з нею, поринути у світ її думок, мрій, прагнень і сподівань. Отака собі проста, земна, щира, романтична, але смілива, впевнена в собі,вільна душею, щедра талантом  і щаслива жінка . Словом, не така, як усі.

       Тетяна Іванчук