Українські, як і будь-які державні цінності, можна розглядати як цінності власне держави, так і кожного громадянина особисто. Якщо вони відносно співпадають - можна вважати, що людина мислить державно і їй місце в апараті держуправління.

Але все ж для більшості людей, переконаний, українські цінності - це щось абсолютно особисте, що людина сприймає відносно свого світогляду. Ці цінності відрізняються від тих основних, необхідних державі. Очевидно, що саме з таких цеглинок, із народних цінностей для кожної людини, яка їх усвідомлює, складаються українські цінності.

Я обожнюю літературу і мистецтво загалом. І той світ, що я відкрив для себе протягом останніх двох років куди більший, ніж я міг собі уявити. Це був світ нової української літератури, потужної, високого ґатунку.

Цей світ відкрився для мене на порозі п'ятнадцятиріччя, коли, як на той час, змінилося майже все - перейшов до гуманітарного класу гімназії, почав серйозно працювати над власними творами і - вперше - захопився і, що не менш важливо, запишався українською літературою. Все почалося з зачитування до дірок збірок поезій «шістдесятників» улітку, серед яких найбільшу перевагу віддавав Василеві Стусові, Василеві Симоненку (не в останню чергу й через спільність імен), закарпатцеві Петрові Скунцеві та, безумовно, Ліні Костенко. А вже далі почалося навчання і несподіваний поворот у розумінні рідного слова: протягом минулих років інтересу до української літератури не було як такого, постійне "зубріння" віршів Шевченка та однозначне тлумачення творів, складна для сприйняття давня українська література, яку ми вивчали у 7-8 класах, лише відштовхували від себе.

Мені відкрилися Іван Франко, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, прозою якого тоді, в десятому класі, я захоплювався чи не найбільше. Література розгорталась, як хвіст павича. І що я вже тоді підозрював - найбільший туз у рукаві був схований далі. Це справдилося, оскільки потім, в одинадцятому класі, були Павло Тичина, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Микола Хвильовий, Юрій Яновський та безліч інших яскравих особистостей. Я відчув себе на одній хвилі з ними, помічаючи у їхніх ранніх віршах ті ж самі проблеми та переживання, які хвилюють і цікавлять мене нині.

З кожним новим автором бралися нові говерли. Бо далі було ще більше, оскільки до моїх найулюбленіших світових поетів вперше увійшли українські, а саме Михайль Семенко (яким захопився ще три роки до того, випадково натрапивши), Євген Плужник та Богдан-Ігор Антонич. Не збираюся розглядати особливості їхніх творів, які мене вражали як віршописця - таке зійшло б для наукової роботи у Малій Академії Наук. Просто кажучи, читаючи поезію кожного з них - відчув, що це моє, що я це люблю. Згодом навіть "розшукував" їхні збірки в межах міста - на жаль, жоден з книжкових магазинів та знайомих їх не мали, та й загалом їхніх поетичних збірок було передруковано надзвичайно мало.

Захоплюючись українським словом, а особливо поетичним, мені, звісно, було не достатньо того, чого навчали в школі. Власне, вірші всіх поетів із наявних хрестоматій і підручників принаймні поверхнево прочитав. Тому протягом вільного часу шукав в Інтернеті та в книжкових магазинах незнаних мені українських поетів і відкрив для себе низку нових імен. Деякі з поетів також стали одними з улюблених, а саме Тарас Мельничук, Василь Герасим'юк, Василь Голобородько та Аттила Могильний.

Що частіше задумуюсь, тим частіше доходжу висновку, що якби культурне відродження України не стало Розстріляним... Українська література розцвіла б на світовому рівні, отримала б значну підтримку та популяризацію серед інших країн, свого багатомільйонного читача за кордоном. Але що, на мій погляд, найголовніше - українці б досягнули вершини інтелігентності, освіченості та інтелектуальності, небаченої досі, і справді б вийшли на європейський рівень. Адже стільки талановитих митців, скільки мала Україна у 20-30-ті роки минулого століття, вона не мала ніколи раніше. Числа, які я відкрив для себе, стали жахаючим відкриттям: "...130 письменників було розстріляно; 119 загинуло в таборах; 11 покінчили життя самогубством; 212 повернулися із заслання морально й фізично скаліченими; 83 емігрувало" (з підручника української літератури 11 класу Раїси Мовчан). Але ми отримали Розстріляне Відродження, одну зі справді найтрагічніших сторінок в українській історії.

Що цікаво – при відкритті для себе нових імен в української поезії несподівано по-новому поглянув на творчість Тараса Григоровича Шевченка, відчув таємничу енергетику у, здавалось би, простих строфах, та геніальне бачення пророка, що робить його творчість надзвичайно сучасною. Але це тема окремої розмови…

У школі практично не беру участі в різних організаційних заходах, в учнівському парламенті та олімпіадах. Найбільш цікавою для мене є участь у МАН, і, мабуть, єдиним видом активності, не враховуючи конкурсів. Але після стількох подарованих вражень українською поезією я став одержимий ідеєю проведення літературних вечорів у гімназії і вже зовсім незабаром, у другому семестрі, таки будуть проведені вечори, присвячені маловідомій українській поезії, яка не вивчається за програмою.

Українська література для мене особисто є найбільшим, найближчим скарбом серед українських цінностей. Це те, чим я пишаюсь, те, що я справді ціную, те, що нас поєднує зі світовою літературою, тож і всім світом також. Ще кілька років тому я точно не назвав би її серед найбільших українських цінностей. А нині я переконаний, що через десять-двадцять років про неї говоритимуть за кордоном як про найбільш прогресуючу, незвичайну, нову і таку, що визнана однією зі світових.