Оскільки поет як «літописець життя» часто метафоризує, «охудожнює» саме той світ, у якому живе, то, відповідно, локація, в якій він перебуває, зазвичай не може оминути його творчості. Життя Емми Іванівни Андієвської нерозривно пов’язане з містом (народилася в Сталіно (нині Донецьк), проживала у Вишгороді, Києві, Нью-Йорку, зараз – у Мюнхені), тому урбаністичні реалії не просто експліцитно вкраплюються в її надширокий поетичний простір, але й почасти стають домінантним матеріалом у текстовій тканині. Збірка Емми Андієвської «Міста-Валети», видана 2012 року, вже самою назвою «готує» реципієнта до урбаністичної тематики, але варто звернути увагу й на друге слово – «валети», яке в комбінації з першим утворює прикладку. Слово валет (фр. valet, «слуга», «лакей», етимологічно зменшувальне від «васал») сьогодні здебільшого побутує для позначення гральної карти із зображенням молодої людини. В українській мові, окрім транслітерованого «валет», вживаються ще й субститути нижник або филька. Для того, аби досягти якнайвищого рівня об’єктивності в процесі аналізу збірки, й особливо, тлумаченні її назви, потрібно звернути увагу й на інші значення слова «валет»: особистий слуга, камердинер; комуна у Франції, у департаменті Канталь; допоміжний учасник у сюжетних лініях реслінгу (до речі, реслінг згадується в сонеті «ЗАКИ – НЕНЬКА, – В МІОЦЕН»: Все довша тінь – від зерен – непророслих. / Трима – буття – стихій, – у центрі – реслінґ). Розглядаючи валет як гральну карту, бачимо симетричну форму, яка утворена з двох абсолютно однакових частин. Збірка «Міста-Валети» складається більшою мірою із сонетів, але варто зауважити, що цей жанр ув Андієвської є умовним, радше авторським, оскільки відповідає загальному канону хіба що в категоріях строфіки та римування (в авторки домінують консонасні рими, що є рідкісним явищем у сонеті). У цьому контексті слід відзначити, що поетеса в більшості випадків обирає строфічну форму саме класичного сонета (4+4+3+3), чим досягає симетричності. У завершальному маленькому розділі збірки «Білі вірші» із підзаголовком «Вірші для розмальовування печей» вміщено 14 коротких віршів: кількість творів відповідає кількості рядків у сонеті, що також може слугувати підтвердженням симетрії концептуальної побудови. Уже в першому вірші збірки бачимо множинність міст: Щоб – не загинути – в загальному злитті. Й знов – все – з початку: щойно, де – коза – пустир, Самі – спіралі й скло – міста, міста, міста. Проте навіть у цьому останньому терцеті сонета бачимо несподівнаий образ кози, який не асоціюється з урбаністичною дійсністю, радше – навпаки – виступає атрибутом апеляції до неї, як, скажімо, й інші образи свійських тварин (качка, курка, качур, кобила, бик, гуси) у наступних віршах. Поетеса не прагне до стереотипного опису міста, який будується на лімітованій кількості образів та мотивів, вона розвінчує традиційне уявлення, робить виклик кодифікованій шаблонності. Бінарні опозиції в Андієвської простежуються на різних рівнях: часовому (Минає – день. Буття – іде – під ляду /На ніч – червоні пуп’янки – колоди); слуховому (Як бадилини співу – в безголоссі); просторовому (Аби в краплині – пашу – і коневі, / І океани – до пробірки – знову); філософському (І знову – дух – матерію - маґлює) тощо. У такий спосіб поетеса видозмінює традиційну форму валета, почасти ставлячи по різні сторони протиставні категорії, а не однакові, або, принаймні, схожі. Трансформується й сам сонет як канонічний жанр, оскільки опозицію «теза – антитеза» Андієвська часто втілює не за традиційним принципом перший катрен – теза, другий – антитеза, а довільно, так, як цього вимагає рух її думки. Систематизація мислення спрямовує нас у русло ratio, що суперечить головному критерію поетичної творчості – emotiо, яке входить до царини натхнення і часто не контролюється свідомістю. Ув оригінальний спосіб Андієвська підходить до ще одного формального складника вірша – його заголовку, часто роблячи його якщо не цілим останнім рядком або рядком з останньої строфи, то, принаймні, беручи з них якусь частину. І знову бачимо викривлення традиційної прямої, яка диктує нам правило «якщо вірш без назви, то його назва – перший рядок». Повертаючись до тлумачення урбаністичних реалій збірки як валетів, треба сказати, що елемент гри і справді є одним із найбільш яскраво виражених у книзі. Так, скажімо, у сонеті «ДІЙСНІСТЬ, ЯКА Б – ЗА ЕКСПОНАТ – У СКЛІ» з’являється образ фоски (як пояснює сама поетеса в ремарці, це гральні карти від 2-х до 10-ки), (цікаво, бо після десятки за ієрархією – валет), у сонеті «ЛИШЕ – ГЕРАКЛ – З РЕКЛЯМИ» у більярдні «гравчиня-краля – попиває – муст», а в «Й ЗНОВ – КАЛЬПИ, – ЗАКИ – ІСНУВАННЯ МИТЬ» предмети порівнюються з дитячими іграшками. Гру знаходимо не тільки в буквальному значенні, бо сам текст Андієвської є суцільною грою образів, їхніх несподіваних амплуа. Зрештою, оригінальною грою слів, яка часто втілена в консонансних римах (страх – струх –стріх; казкарка – шкірка –курка – цукерка; пообідні – бодня – збудник тощо), які мають місце чи не в кожному вірші. Одним із домінантних прийомів, застосованих автором задля розкриття урба-тематики, є візуалізація, побудована на нанизуванні образів, які змінюють один одного, – це створює такий собі ефект «кінематографічного ряду»: Будівлі – з кубиків – рахат-лукуму. До площин інших – вирушає – й камінь. Каркаси з криці – бганками м’якими – Уздовж проспектів, де – ще – дійсність – в комі. Або, наприклад: Уздовж каналів (в масках – й без) – реґата, – Жива рука – струхлілої – могуті. Палаци, димарі (із глини – гетри) – Пеньки від ший, які – Лірнейська гідра. Авторка гармонійно нашаровує найрізноманітніші локації, у яких діють образи, що «динамізує» текст, наснажує його рухом – цим вона компенсує часте уникнення дієслівних форм, оскільки вони не є обов’язковими у структурі таких творів. Ці вказівки на місцевість умовно можна поділити на три групи: такі, які безпосередньо стосуються міста (Більярдня. Оборудками – Гермес або Квартал. Над ним – ледь смужкою – дискант), такі, що вказують на сільську місцевість (Гайок. Від річки – до млина – млинівка) та універсальні, або ж нейтральні (Обрій – згорнувся в рурочку – й туди). У більшості випадків вони поставлені в авангард тексту й задають такий собі камертон усьому віршеві. Якщо спробувати проникнути у саму внутрішню оболонку віршів збірки «Міста-Валети», одразу можна помітити, що місто Андієвської зовсім не претендує на свою довершеність, оскільки змальоване максимально реально, без жодних сугестій на авторське «причепурення». Увесь колорит «недосконалого» міста увиразнений у лексиці, яка часто включає сленг, жаргонізми або дисфемізми (забігайлівка, виродки, краля, шкет, дебіли), але що прикметно – вони гармонійно вкраплені як і в окремі вірші, так і в загальну концепцію збірки. Мало того, такі «згрубілі» форми часто синтезуються з вишуканими, разом організовуючись у широку метафору: За петельки – найвище – й замазура, – Є – батіжок – і поле неозоре. Світ, мов кавун, і всі – до всього – доступ – До – гри у поло – і до краль грудастих, Заки свідомість – крильця – під моріг, Де – щойно – суходоли – і моря. Сам образ міст-валетів номінується тільки в маленькому розділі «Вірші для розмальовування печей». Знову ж таки бачимо виклик засадам логіки, оскільки піч, як відомо, належить до сільського побуту і не асоціюється з містом. Відповідність змісту формі, або ж форми змісту, досягається в розділі залученням у текст геометричних фігур (геометричні фігури є одним із елементів техніки в петриківському розписі): багатокутники, трикутники, прямокутники, трапеції, куби тощо. Довершеності геометричних форм протиставлена недосконалість (ба, навіть абсурдність) урбаністичної дійсності: Міста біжать – угору, Кубик – за кубиком. А на перехресті Жебрак, що вмирає, Пробує витягнути Вуста В слова пісні Про волю. У той час, коли «міста біжать – угору», себто ростуть, ніби хмаросяги, розвиваються (цим авторка, можливо, виражає думку про глобальну урбанізацію сучасного світу), жебрак як частка міста вмирає, із останніх сил намагаючись віднайти волю. Цей верлібр-мініатюра, поданий вище повністю, може слугувати маніфестом цілої збірки. Місто як універсальний простір обмежує людину, робить її залежною, диктує свої правила, унеможливлює абсолютну свободу. У ньому «під уламками гасне уся плянета», «продають очі», «зір, свідомість і бажання лежать купками». І ми як невід’ємне начало динамічного світу-велета граємо цими містами-валетами, а може, вони нами?