Ці Карпати нам збили з тобою всі карти -

Нам не так, не туди, але звідти вертати.

І це вічне бажання ніколи не вмерти

Тут померло, бо тут не буває смерти.

 

Восени ці Карпати мов плахти картаті

І на варті життя твого ватного ватри.

Тут із неба до болю в губах голуби

Сміються із тебе, бо біжиш ти, аби

 

Устигати, аби своєчасно вмирати,

Волочити життя своє пилу не варте...

Ці Карпати нам збили з тобою всі карти -

Нам немає більше куди вертати...

****

Дощ на тіло (цикл)

 

                    I

Вийшов з дому, пішов по вулиці,

Вітер з даху зробив услід сальто.

Шоста тридцять. Будинки-вулики

Випускають у двір пальта.

Я не знаю їх, ми лиш з ними

В міжзупинковому відношенні.

З неба сіється дрібно ситом старим

Дощ на тіло, на душі зношення.

                    II

Шоста сорок. Нові іномарки

Розрізають туманний ранок.

В місті важко жити без маркера,

Коли небо вгорі не багряне.

Проковтнули нас давні жорна,

Поробивши новими жертвами.

Хтось любив його сірий жовтень

Малюючи щиро мертвим.

І блищить сонне місто калюжею

Із води, що пропахла гнилістю,

Серед бруду його заслужено

Стою я по коліна в сірості.

                                          III

Рівно сьома. Давляться пальтами

Жовті «Богдани», хробаки-велетні,

Все повітря у владі пальців

Придорожніх застиглих кленів

Я іду і туманом хекаю.

Він на снідання зʹїв мій мозок.

Пʹяти крові у скроні гепають

І ногам моїм робиться кволо.

Кровожерливі пащі вокзалів

Плюються кашкетами, штаньми, осінню.

Мертва суміш бетону і сталі -

Місто - ось воно.

                                         IV

Поцілунок холодної осені

Робить серце незвично нещирим.

Над дахами, засидівшись в гостях,

Виснуть хмари грудками сиру.

Восьма двадцять. Не ми їх кликали

І вже точно не нам прогонити,

Вчора краще було, вчора пахло криками

А сьогодні і крики загноїлись.

                                                              V

Ну для чого береш ти мене за руку?

Ти маленька і в тобі так багато щирості.

А у мене як в клена - давні зарубки

Лиш весною проймаються сирістю.

Ну для чого, скажи, дивишся в очі?

Ще ніхто не назвав правдиво їх кольору.

Твоя ручка маленька - бузковий листочок,

А у мене стужа живе під коміром.

 

                 VI

Сіру сталь скоро їстиме сіра іржа

І осяде у сірих кишенях.

Підлість наших сердець страшніше ножа

Залишає порізані вени

І крокує наш день, і крокує ранок,

І крокують, сховавши долоні пальта.

Їхні тіні зализують наболілі рани

На пошерхлій шкірі асфальту.            

 

 

 VII

О десятій зійшлися на перехресті

Троє псів, зʹїсти ранок на снідання,

Сонце зжалилось, сонце кинуло світла наперсток

Зі свого небесного сідала.

О десятій годині натяглися канати

Від землі до небес мідних променів.

Я нарешті змужнів, я надумав тікати

З цього міста давно проклятого.

 

                            VIII

О дванадцятій рівно спинилася осінь

Біля світлофора, десь на півхвилини.

Так тихесенько-тихо зробилось на розі

Вулиць звʹязаних навічно у вузол єдиний.

Увесь світ споконвіку й навіки зітканий

З хитрих сплетинок вулиць і хмар, і променів.

Лише раз на сто років місто плаче сиріткою,

Бо у нього не гояться пролежні.

О дванадцятій рівно автобус гальмує,

Десь на півхвилини хід свій притишивши.

І вхопившись за осінь, що мною гидує,

Думаю, я тут для чого залишився.

 

* * *

Вітрозалежному комусь стомливо

Сіє вітер зима ситицями.

Обережно! Падає сніг на голову

Важкими сірими китицями.

 

Обережно падає сніг на голову,

Стікає на землю волоссям нечесаним.

Обійми себе міцно руками голими,

Запізнившись сьогодні на сутінки ввечері.

 

Сіроокий хлопчик біжить по вулиці,

Проганяняє ручками за місто зиму,

Відходить день важко сутулячись

В далечінь ледь видиму.

******

Сидів за столом,

Ламав по скибочці

Сірооке світання.

Гострооким списом

Увірвався неспокій

У кватирку відчинену

І ковзнув по щоці.

Пішла тиша на злом,

У кроках прощальних

Лише докір залишивши.

Пахне зранку вітальня

Травневим бузком

І новими віршами.

 

* * *

 

В сорочці з мережкою ти яблунька біла

Між сірих полотен і затхлих вулиць,

Їдких туманів, калік на милицях.

Ти в мене дивишся.

Я блукаю

У срібних китицях весняних променів.

Я шукаю

Хоч пригорщі ніжності,

Яблуньці білій моїй засніженій

Зростити на полики трохи пролісків.

 

* * *

 

Листя крокує із мосту,

У хвилі гнане підошвами,

Осінь на плечах моститься,

Пальто із туману зшиваючи.

 

Просто скрипить доросло

Серце, засклене в рамку,

Пальці схопили осінь,

Сусід мій напився зранку.

* * *

 

Зачепившись за вічність, залишу у затишші

Сіру спеку, близьку до зношення.

Моя тяга холоду вже зробилася звичкою

Коли червень кругом розпорошений.

 

Мені б кілька полків, я б зрівняв це місто

Із найнижчою в світі долиною,

Але спека кругом, як розпалений тостер,

А душа моя - тріскана глина.

 

Так повільно-повільно сонця плавиться свічка

І полки мої сірі роззброює,

Штурмувати це місто стало гарною звичкою,

Але знов воно, кляте, вистоює.

***

 

Біда за бідою, гора за горою,

Гори згризають миші,

Мишам хочеться вічність,

Вічність хочеться зїсти,

Зїсти хочеться горе.

 

За морем нічого не видно,

Розсохлись у сінях відра,

Ніхто нікуди не піде,

Ніхто нізвідки не прийде -

За морем усе остогидло.

 

***

Все до занудства таке ж -

Вчора і завтра, і ввечері...

Осінь втікає із вежі

Мого забуття і мого замозречення.

 

Лінію губ приголубити,

Гордість закинувши за ліве плече.

З неба втікає голубка -

Думає, що втече...

***

 

 

Я знаю

Небом пливе сніг

Ще рано

Ще вересень

Але сніг пливе з півночі

Він поспішає

Ковтає птахів

Літаки

Необережних інопланетних мандрівників

Ночує на вершинах занедбаних гір

Ділиться мріями з пастухами

Про місто

Про дахи столітніх будинків

Звідки добре підглядати

За снами

Молодих жінок

З минулого століття

Йому добре

Серед сірих вулиць

Бути сувоєм

На якому уже багато століть

Пишуть історію цього міста

Бездомні пси і воронячі зграї

Справжню історію

Знає лише сніг

Відчуваючи власну значимість

Бо саме сніг

І ніхто більше

Приносить у будинки тепло

І нам не холодно

Зсередини

Я знаю

Чистий білий сніг

Пливе небом

Моя душа готує санчата

******

Голос помер, а повітря бліде,

Як повіки у бляді, як лід вікна,

Сніг повільно іде, Бог повільно іде

Більш ніхто не іде

Навіть на

 

Стій собі і сопи в собі

Спи в своїм білім місті цім

Холоду хтиве місиво

Ногами твоїми хай міситься

Чистий сніг

Чистий білий сніг

На сніг-сніжок песик пісяє

 

Світло зникає з повік твоїх

Вікна ковтає стіна.

Як гріх

Голос вертається ліками,

Хочеться-хочеться крикнути

Всіх посилаючи на

чистий вечірній сніг

Дихати свіжістю...