* * *
Роки – гай-гай – вимірюють нам трави
Вони зелені, потім золоті.
У них, як в дзеркалі, мінлива правда:
Пошерхли трави – й ми уже не ті,

Чим зміряти мої роки незмірні,
Коли дожухне золота пора?
Тоді з надії виростає віра
В незриму таїну коріння трав...

Я СОНЦЕЛЮБ І ОПТИМІСТ ПЕЧАЛІ

А день новий, як острів невідомий,
Він ще безлюдний. Та і я, як боляче, –
До зойку запитальний і бездомний,
А день летючий – ще один мій борг

Усім тим дням, які відсуєтніли,
Як невідкриті мною острови!
Ще дам тобі, мій день, на попіл стліти,
Аби на місяць уночі не вить.

ІСТИНА

А істина самотня, як вдова,
В якої, Боже, ні дітей, ні внуків.
Для неї жити, значить, існувать,
Приреченій нічийністю на муки.
Вона живе тихенько, як за склом,
У неї очі – дальні дві печалі.
Вона повітря, яке є й було,
Ним дихають, але не помічають.

* * *

Я вже не плачу. Плачеться в мені.
Відлунь відлуння між ударів серця.
Минають друзі і минають дні,
Вітри тишіють, дотліває серпень,
Не чую я, як падає сльоза.
У неї звук, як тінь у листопада.
Як виважити дні на терезах?
Сльоза на них тремтить, але не пада…

* * *

Раїсі Почтарьовій і Ларисі Луцак,
моїм незрадливим друзям

Життя таїнне, як путі Господні,
Ми, спішні, їх за незбагненність любим.
Омана – ніжна, як любов – сьогодні,
А завтра, як прощання, – правда люта.

Не вірте правді – правда нещаслива.
І не вдивляйтесь в фо́тки, як в дзерка́ла.
Манливе щастя, бо воно мінливе,
Як і людина, що його шукала…

* * *

Пасхальний день. Аж світиться дорога!
Він спас усіх нас. Смертю смерть здолав!
Незмінна відстань від душі до Бога,
Як і незмінна від добра до зла,

Виходить на дорогу юний Каїн,
Про Авеля щось весело пита
Іуда Спаса нашого шукає,
Аби з Ним похристосатись в уста.

МИТЕЦЬ
Івану Гапоченку

Людська омана, що сніг білий,
Він же червоний, голубий!
Мабуть, тому і світ наш білий,
Митець не може полюбить –

І він, як дзеркало, на друзки –
Цей світ! І кольори змішав!
Зірвавши зашморгну мотузку,
Заплакала його душа

Чи не тому він – незбагненний –
Із білим світом на війні?
Хто він – юродивий чи геній,
Який світ так і не змінив?..

* * *

І їду я трамвайчиком надій.
Зупинка первоцвітна, чебрецева…
Ще скільки їх, медових, на путі!
І вмить кондуктор байдуже: «Кінцева!»

Виходжу – і, сліпучий горизонт
В очах моїх, як сніг на сонці, тане,
А в серці, як промінчик його зойк:
Кінцева це зупинка чи остання?

ТРІЙЦЯ
Галі, Лесі, Даші

Ви подорожні, ще даліє обрій,
Не пада у траву небесний час…
Прочан в дорозі хрест тяжкий не горбить,
Вони щасливі й від земних нещасть,

І хай пустельний голос той волає
Відлунням зойкним ще з біблійних літ, –
Ви триєдині в часі, що єднає
Вас на оцій міжобрійній землі.

* * *

Слова мої, як сльози на папері, –
Рознюнився хвилинний песиміст,
А хвастався: поки живий – безсмертний –
Чи затремтів над прірвою твій міст?

Я сонцелюб і оптиміст печалі,
Та жаль душі, що відліта до зір,
Пишу її, аби лишила в часі
Іскринки сонця в слові, як в сльозі.

* * *

Талановиті мучаться за склом,
Не чують люди їх, не помічають.
Вони ж серцями поглинають зло –
Соборні дзвони світлої печалі.

А помирають – тріскається скло,
І всі кричать: то не життя, а подвиг!
Воно ж, як дзвін небесний, відгуло –
І люди чують подзвін, тільки надзвін…

ПЕРЕПИСУЮЧИ СВІЙ РУКОПИС…

Не слухай душу на папері.
Вона в словах там, як в сльозах,
Не відчиняй у пекло двері,
Щоб повернути рай назад,

Бо зниклий час – вже попелище.
Ти це, письменнику, затям
І не підпалюй шерхле листя
Відзолотілого життя…

Нехай в дзвінкому задзеркаллі
Воно відлунням даленить,
Мене, ще юного шукає!
Неуловимого, як мить…