… Дивіться, гляньте, мій то голос Ваш,
Як світиться він ніжно на світанні.
Я Вас люблю, як сіль свою – Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.

Микола Вінграновський
І
Світи мені, любове осяйна,
О, кожна мить наповнена тобою,
Як небо, сонцем вигріте до дна,
Габою оповите голубою.

Натхнення нескінченна дивина –
Впиваюся поезії водою,
Мов келихом іскристого вина
І вродою твоєю молодою.

Затемнення світило зачорнить –
Ростить розлука біля скронь сивИни,
Як обірветься променева нить…

Але моє кохання не загине,
А піснею, зміцніле, задзвенить –
Весну життя даруй душі, Богине!
ІІ
Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Як тане твого серденька крижина,
І я з тобою стежкою іду…

Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легкий у чарівливім плині
Й жагу єднання будить молоду.

А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Хоч не мегера, та й не Афродіта!

А хто ж ти? У спідниці – Сатана?!
О як в тобі кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!
ІІІ
І музику, де плаче глибина,
Зривається акордами бурхливо,
І хвилями в душі моїй зрина,
І звуками спадає, наче злива.

І трепетом пронизує вона,
І щемом так тривожиться сміливо,
Хвилююча, лірично-чарівна,
Закоханого серця вічне диво.

Невже не бачиш – всесвіт весь – це ти?!
Краса небес і чорнота низинна,
І у твої незвідані світи

Мелодією ніжності я лину,
Відновлюючи спалені мости,
Тонкого болю ронячи перлини.
ІV
Тонкого болю ронячи перлини,
Сонети ці в гаях збираю десь,
Нанизую, неначе намистини,
(Співець кохання – в цьому я увесь!)

Вони сердечних ран моїх кровини,
Лілей корони між озерних плес,
Ти сяйво їх і стрункість тополину
Своїм легким промінням очудесь.

Невже мені наснилося, здалося,
Що прийде ще до нас обох весна?
І світле притулю до щік волосся,

Розквітне знову посмішка ясна
Краса небес – твоє дзвінкоголосся –
Люблю тебе, небесна і земна!
V
Люблю тебе, небесна і земна,
Твою любов до себе знову кличу –
У мріях, наяву, у диво-снах,
В поезії, як Данте – Беатріче.

І зустріч уявляється хмільна –
Палкі обійми, щастя на обличчях…
В моєму небі тільки ти одна –
Богиня світла, сяєвом велична.

…Приходить осінь у життя моє,
І відпливає літо швидкоплинно.
Сумна пора в коханні настає…

Його ж вогонь палає щохвилини,
Ним зігріваю серденько своє
У пречудову і похмуру днину.
VІ
У пречудову і похмуру днину
Мені, кохана, піснею дзвени,
Небесним щебетанням солов`їним,
Весною, влітку, взимку, восени.

Моя сирено, хочу безупину
Твій голос чути, звук його ясний
Хай чарами проміниться і лине,
Мов райська музика із далини.

Як Одіссей, між хвиль сумних мінору,
В які мій слух по вінця порина,
До тебе рвусь у голубінь простору…

Та розумію, то – лише мана,
В якій на радість, а бува й на горе
Леліє сни чарівні таїна.
VІІ
Леліє сни чарівні таїна,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок…
І течія життя несе човна,
В якому я і ти, моя кохана.

Вгорнула нас рожева пелена,
Птахи співають тут безперестану,
Іскриться сонцем осінь запашна
І тихо у п`янких обіймах танем.

О дійсносте, благаю, не буди!
І не розбий ці мрії безневинні
Об навісних реалій холоди…

Обрядодій іще, ясна волхвине,
Відчутні вже зусиль твоїх плоди
У величавій горизонту сині.
VІІІ
У величавій горизонту сині
Пливе собі печальний журавель,
У теплий край з теренів батьківщини,
Комфорт і тихий затишок осель.

Немов Ікар, до твого сонця лине,
Тремтить, як струнами – віолончель,
І вірить у крило неопалиме,
Як в силу чар музичних – менестрель.

Наївносте дитяча, ну коли ти
Завважиш підступи, що чинить біс
Й не схочеш більш сама себе дурити?!

Чи не в Цірцеї хлів несе той віз?
Поглянь, ізнов полудою сповите
Це наслання з диявольських куліс.
ІХ
Це наслання з диявольських куліс,
Сотає кров із ніжності моєї,
Ізнову Чорнобог мене заніс
В омріяні захмарні емпіреї.

Як солодко. Щасливий, мов Паріс,
Лише в уяві цю ношу ідею,
Живу у світі, де немає сліз,
Тривай іще, кохання епопеє.

Вже й прозрівать не хочеться мені,
І я тихенько, пошепки благаю -
Хай не приходять знову дні сумні –

Я тішуся у цім несправжнім раю,
В обіймах у підступної брехні,
Коли полуда очі закриває.
Х
Коли полуда очі закриває,
Нічого ти не бачиш, лиш її
У ореолі світлого розмаю,
Де радістю дзюркочуть ручаї

У сонцем коронованому гаю…
Зникають раптом прикрощі твої,
Вона омріяна – мов зустрічає,
І щастя гімн співають солов`ї.

А чи душа реалій потребує,
Де запаху немає любих кіс,
І порожнеча, і життя це – всує,

Що котиться помалу під укіс…
Фантазії наркотик лиш рятує,
Омани серця непролазний ліс.
ХІ
Омани серця непролазний ліс –
Чого тут тільки не буває в ньому!
Куди уяви птах мене поніс? –
У замку заховався потайному.

Він у повітрі маревом завис,
У нім Орфей співає без утоми,
Гойдає муз на гіллі верболіз,
Літають ельфи і танцюють гноми.

Та тільки головою ти стріпнеш –
Ураз чарівне видиво зникає
І тануть обриси високих веж…

О Мріє, тільки у твоєму раю
Щасливий і наснажений живеш,
Веди вперед, за межі небокраю!
ХІІ
Веди вперед, за межі небокраю
Білесенькою хмаркою неси
Там, де веселка барви розгортає –
Сувої дивовижної краси.

Де все недобре і погане – скраю
Лиш плавиться і скапує в ліси.
Там зло у душах людських помирає
І входить сонце в них із небеси.

Чом на землі холодний вітер віє
І сум одвічний болем груди стис?
Бо зло ворушиться у серці змієм…

Летім до мрії у безкраю вись,
Вона очистить і журбу розсіє,
Імлу прониже ніжний сонця спис.
ХІІІ
Імлу прониже ніжний сонця спис -
Явися світові, любові сило.
Ось Лель обох над хмари вже возніс,
У леті розгорнув могутні крила.

Як обшир почуття твойого зріс –
Ти у собі образу задушила…
І щастя зазвучав нам вокаліз,
І пригорнулася до мене мила.

Ні, це не мрія, де зникає зло,
У цьому справді віще відчуття є!
Вже відступає ницого полон,

Приходить час краси, весни розмаю…
Чому ж те сяйво тьму перемогло?
Його кохання світло окриляє.
ХІV
Його кохання світло окриляє,
Подай же руку, королево снів,
І уночі, в короні зореграю
БілопромІнь в іскристім убранні.

Хай почуття велике, неокрає
Скрізь еманує із височини
І світ красою, щастям огортає
І нас теплом зігріє навесні.

Строптивице, промовиш: «Ми не пара,
Що це усе – химера навісна,
Яку я тут сонетами намарив…

Але як муза, ти мені дана.
Прошу тебе: в огромі свого чару
Світи мені, любове осяйна.
Магістрал
ХV
Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.

Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!

Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)

Веди вперед, за межі небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.

27.08. – 16.10. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Конча Озерна, Київщина – Київ.