Сон у чашці

Читати без чаю не рекомендовано

Вранці
з-під твоїх думок виповзаю, мов з ковдри,
п'ю чай, заварений на твоїх очах,
одягаю твоє тіло, пошматоване мною минулої ночі,
застосовую твою кров, як парфуми,
фарбую очі твоїми словами, а губи - нервами...
Мені часто закидають, мовляв, змінилася.
А я забула, коли востаннє бачила у люстерку своє віддзеркалення.
Теоретично, звісно, це має бути мною, але...
Обідаю
розчиняючи у твоїх спогадах трішки цукру,
кладучи на тарілку великий шматочок твого Его.
Тіло моє у суцільних подряпинах...
Певно, хтось його позичав минулої ночі.
У повітрі не вистачає розчиненого тебе,
Розлитого на столі, витертого неуважною мною брудною ганчіркою.
Ввечері
читаю Камю, але ти проникаєш у літери,
слухаю Сутінкову Депресію, але ти розливаєшся у звуках,
намагаюсь тебе вбити, але ти тихенько смієшся,
ховаючись у уламку розбитого дзеркала.
Шалена надія...
А раптом ти зникнеш у повню?
І - подих.
Хто ти? Хто ти?
Ти, ти, ще й ти.
Вночі
хтось штовхає мене і просить:
«забери своє тіло,
воно весь день скімлить,
не хоче не спати, ні їсти.
забери своє тіло,
я втомився вмирати щоночі».

Листя порцеляни

Я буду відчувать
Твоїх долонь опале листя
На собі - осені,
Дивитись з очей своїх,
Як із вікон з розтрощеними рамами,
І, розчленовано, каскадом рам-уявлень
Торкатись ночі твого обличчя,
Пальцями-голками,
Як ліками з заспокійливими мелодіями часу...
Ти проникаєш в мене,
Розбиваючи скло мого лона.
Можливо, я завагітнію
Порцеляною або глиною,
Але... Ні.

Читання опівночі

Вистріл часу крапками знизує сум

З посірілих тіней, неохайно змальованих ніччю.

І лиш рик. І моя невгамована,

Списана сотнями рук, наче стріл,

Закодована сутність звірячо-людина.

Мені бодлериться
Лежать люди на тарелі:
Розірвані, розрубані, тушковані яблуками,
Политі вишневим соусом,
Зварені, смажені,
Іноді з кров'ю,
З сумішшю овочів і гарніром.
А поряд у вишуканому вбранні,
У мереживах, блідій шкірі і залишках абсенту,
Сиділи душі
І пили вишневий коктейль тоненькими ковтками