***
     зупинки подихи позначки відліки

молюся на цю

морфологію

все що вливають в тебе немов

ліки

доза любові

трішки морфію

 

і останні зірки гинуть без шансів

коли ти ніжно цілуєш світанки

трішки диму

дотику пальців

вогнів

гріхів

сімох кіл Данте

 

і зрештою вже не суттєво

цей ранок

п'яний або не п'яний

ти прощаєшся

розливаючи джаз по клавішах

фортепіано

***
     на сході і на сходах з тобою розминаємось

так порожньо і страшно в буденній пустоті

та ми несем ліхтарики, хоч часто спотикаємось

два сонця і два місяці у нашій самоті

 

лунаємо ми диханням, співаєм тільки подумки

нам з крил усіх архангелів дарують по перу

ми пишемо на стінах, ми самі - живі дотики

до відчаю і щастя, яке попереду

 

ми разом у цій відстані, та все ще розминаємось

на сході і на сходах тепер така пора

ми - зошити розстріляних, які ще не покаялись

ми встигнемо зустрітися, ми поблизу добра.

***
     Може у цій країні забагато відчинених вікон

І тому тут постійні протяги на захід від Криму

І навіть небо грається з нами снігом

тому тікаєш від спогадів до цигаркового диму

Десь просто посеред поля і вітру

де стара земля спить без тривоги

Я обов'язково прокинусь і змушу молитись

Мітру

Я не ходжу по воді. Але можу встати на ноги.

Я ще повинен дати неабияку ніжність

Небу, яке замкнуте кордонами

Може тоді ми станемо кимось більше

Ніж просто постійно новими знайомими.

***

Скільки слів потрібно сказати до крапки?

Або хоча б до трьох...

Я забуваю те, що знав. Чекаю на почуття останньої марки.

Решта - емоційний мотлох.

Домофони відкривають двері за дотиком.

А я досі не знаю номеру потрібної квартири

Я хочу уявити собі число ком.

стилістичних, фізичних, моральних,

Від коми - до життя і крапки. Такі орієнтири...

***

Для смАку забракне цукру і твоєї помади

Вже скоро саміт з ЄС і певно перші сніги

Колись я боявся лише державної зради

Тепер навіть метри між нами - то мої вороги

 

Із пляшки до пляшки, як з пустоти в порожнечу

Переливаю самотність і трошки води

Якісь смс твоїх шефів, знайомих

До речі...

Коли я пишу - чи весь текст надходить тобі?

 

І ти не відмовиш у погляді коли я захочу

Пірнути в зелене море під довгими віями

Якщо є чарівні очі - то це твої очі

Якщо є сонце - воно грає з твоїм волоссям спільними тінями.

 

 

 

***
Я лишився один і гортаю думки мов словник
Не знаходжу себе ніби викреслений і зник
Я від тебе втрачаю не розум, а гублюся сам
Влада прагне поставити крапку, зачинити вікно
Часом я відчуваю, що мені навіть те все одно
Але твоя французька - найбільш революційна краса 

Площі зайняті може для того аби передати наш крик
І у відчаї тягнуться колії старих залізничних доріг
Аби нас провести, попередити, що буде не так
Ми з тобою невчасно затримали подих і осінь
Наближає, невпинно рухаючи нас по дорозі,
До майданів, вокзалів, маючи їх за такий собі знак 

І якщо лише мертві побачать кінець світової війни
Можна цим пишатись, як елліни - але ми не вони
І шкода, та Афіни також зазнавали поразки
Ці байдужі жінки і політики заліпили ефір
І щоразу коли ти промовляєш до когось «Не вір»
 Я готовий віддати себе. Бери, будь ласка.

 

 

***

Якщо моя країна - місток між заходом і сходом

Коли десь буде світло, десь буде ніч.

Поверніть мені країну без мостів.

Країну мінливої погоди.

Але де сонця буде порівну на всіх.

А мости - іноді зайва річ.

 

***

Я зіскочив з тебе

Як зістрибують з героїну

Але розбився

 

 

***

Захоплена ілюзією постійної подорожі по старих залізничних рейках-коліях

У дешевих плацкартних сірих вагонах, де часом так затишно й тихо

Ти можеш випадково спиртом промити усі небайдужі тобі людські долі

І повернути до сенсу того, хто останнім часом ледь посміхався і дихав

 

Коли пригадував різні історії вашого з ним короткого щастя

Напивався у дошку з пацанами, яких ніколи раніше не бачив

Божеволів від їхньої банальної алкогольної віри у краще

Шукав собі спокою на просторі безлюдних районів та  покинутих дачах

 

Під мороком спогадів засинав під світанок, гіпнотизуючи вночі повний місяць

Дихання важчало думками про тебе, стукало серце то частіше то рідше

Його емоції викликані тобою більше не знаходили собі місця

Коли лишала крики, що ставали причинами болю, і зникала у міжміській тиші.

 

Ти можеш зупинити це сп'яніння лиш подумки, бо вголос вибачатись не можна

Дівчині не личить стояти на колінах, якби спокусливо це не виглядало

Повернути любов'ю до сенсу існування здатна далеко не кожна

Це щось більше ніж просто зійти на перон нового-старого вокзалу.

 

***
     Вулиці схожі на потерті шпалери

Кажу: Не малюй на них. Не вмієш. Не гарно.

А весні все одно. Вона на панелі.

Тільки платити дорого і марно.

 

***

Щось важливе залишається у відведеному погляді

Коли ти опускаєш очі, я падаю нижче рівня станцій метро

Малювання на тілі - це неоромантика молоді.

А Я десь між твоїм поглядом і епохою малюнків Леонардо

 

Тому не люблю арабських чисел. Вони занадто точні

Часто нагадують, що спізнився чи взагалі прийшов дарма

Але не каменований. Може навіть помилились «непорочні»

Тільки поглядом відкинутий, туди де народжується зрада й пітьма

 

Якби ж десь прочитати які відповіді тобою давно написані

Яке сонце гріє твої долоні, після дотиків до мого чола?

У яких озерах ти плаваєш, і з якими вони цілуються мисами?

 Не опускай очі. І просто дякую, що ти досі не пішла.

 

 

***

хто стрілятиме першим - побачить мене серед листя

намагання розгледіти сонце в очах - це звичка

і перехожі подумають «він знову напився»

а ти згадаєш, що десь загубила дорогу тобі запальничку

 

хтось вистрілить першим і сонце гойднеться на захід

так ніби падати легше головою убік Європи

коли все станеться - можливо навіть комахи

заплачуть,

а може й не будуть  проти

 

коли відлунає - коти вернуться до співів

перехожі підуть до зупинок проваляться у переходи

листя лежатиме поруч і я не знаходитиму жодних мотивів

аби зрозуміти тебе з револьвером наді мною навпроти

 

***

Серед усіх твоїх глорів я є улюбленим глором

Тим, хто ніколи не замовкає

Навіть із хворим та зірваним горлом

Я є ватажком твоїх прихильнків зграї

 

Серед бульварів твого рідного міста

Повного панків, котів та євреїв

Там я у ролі простого туриста

Але зірвані «рози»

І пахне клеєм

 

Серед рядків, що загубились у «письмах»

Серед страждань, що «по барабану»

Я не приходжу рано чи пізно

Я буду з тобою. Я глор,

моя «Маракана»

 

 

***

Дивний на смак вечір. Схожий на виноград.

У мене миттєво багряніє в очах.

Удари крові по венах. Я не слухаю їхніх порад.

Я боюся мовчати. Але винен зовсім не страх.

Винні секунди, що тікають на погляд у сторону

Де на стінах немає картин

Художники винні. Одна стіна зовсім оголена.

Три інші – більш скромні. Їх одягла наша тінь.

Яскраво. Дуже яскраво запалюєш цигарку

Але сама не палиш – віддаєш мені

Я просто тримаю її біля губ до ранку

А потім є Сонце. І нам не потрібні штучні вогні.

 

 

***

Багато ще буде сказано

Мовчання піде останнім

До мене, немов прив’язана

Осінь. Ще зовсім рання.

Вона ще не втратила листя

Мовчанням дражнить вітри

На тепле далеке обійстя

Запрошує ніби до гри

І зовсім невинна пам’ять

Руйнує видіння зими

Я вірю, про осінь подбають

З мовчанням залишимось ми.

 

 

***

Твоя відповідь – то лише погляд.

Поцілунок – як весни дотик.

Ти – миттєвий осінній спогад,

Я – ранок неба серед дрімоти

Відчуваю по струнах тіла

І не кров, і не чай, і не каву

Не вино червоне, чи біле

Відчуваю твою гостру уяву

Це так дивно, не грати нічого

Можна вимкнути голос і слух

Не писати геть зовсім нового

Тільки грітись теплом твоїх рук

 

 

***

Я маю попросити пробачення

Осінь – знову моя провина

У мене вкрали слова

Їх транслює

Солодке телебачення

Ефір осіннього туману лине.

Ти не вибачаєш мене.

І кляту минулу осінь

Пригадай

Бруд, холод і скло

А ми – босі

Стоїмо і нам все одно

І ніяких образ.

Та осінь сама забрала у себе нас.

Я маю попросити пробачення

Я винний.

Моя осінь помилилась

Я її кинув.

Я повернув собі кожне слово з безглуздих фраз.

Більше ніяких образ.

Ні у тебе на осінь. Ні в осені на нас.