Андрухович - дивовижний персонаж української літератури. Івано-франківський денді, львівський бакєр, піжон Европи, поет, прозаїк, есеїст, слемомовець, перекладач, драматург, красунчик, пестунчик долі, навчитель двох добрих письмаків - Жадана і Любки...

Він першим прокладав дороги у світ - щоб пробити совєтсько-шпілчанську мутнину спільно з Небораком а Ірванцем сотворив Бу-БА-БУ. Вони всі троє стали членами НСПУ, всі троє з насолодою користали з відділу дефіцитної літератури у маґазині Сяйво. Андрухович розумів, що треба рвати кігті до імперської столиці. І поїхав до Москви на вищі літературні курси. Московитом не став - навпаки - став ненависником Москви (роман МОСКОВІЯДА, цикл ЛИСТИ В УКРАЇНУ). З незалежністю треба було шукати теплого літературного місця - на Заході. Андрухович рве з НСПУ, публічно плює на Шевченківську премію (нечувана дерзость) і освоює США (програма Фулбрайта) та Европу.

У Андруховича є одна заява - поетом можна бути тільки до тридцяти. Далі треба робитися прозаїком. Він так і зробив. Чи вдало? Судити не мені. Звичайно, теорія слабенька. Навіть українська поезія знає вдалих ранніх поетів (Рильський, Тичина) і пізніх (Малишко). Я особисто шаную його як поета. Прози не шаную. Поглядів на літературу і політику не поділяю.

Якось на Літфорумі в якості камертона прочитав цикл ЛИСТИ В УКРАЇНУ. Усі з подивунком дізнались, що Андрухович - поет.

Саме тоді збагнув, що треба про нього - поета -- написати.

Що і реалізую.

Юрій АНДРУХОВИЧ народився 13 березня 1960 року у Івано-Франківську. Закінчив Український поліграфічний інститут імени Івана Федоровича. Служив у совєцькій армії (звідти - цикл оповідань ЗЛІВА ДЕ СЕРЦЕ а відтак чудоий фільм Андрія Дончика КИСНЕВИЙ ГОЛОД). Коротко працював у ПРИКАРПАТСЬКІЙ ПРАВДІ. Закінчив вищі літературні курси у Москві. Перша книжка поезій НЕБО І ПЛОЩІ (редактор Герасим'юк) вийшла у Молоді 1985. Друга СЕРЕДМІСТЯ (редактор Лупій) у Радписі 1989. Третя ЕКЗОТИЧНІ ПТАХИ І РОСЛИНИ (редактор Василенко) - знов у Молоді 1991.

Автор багатьох романів, есеїв тощо. Його твори перекладено на багато мов світу.

ПОДИХ ПОЕТА.  Вже у 1985 році поет відчув -  "тріщать по швах зужиті рами». Він важко але невпинно вилущує себе з української радянської поезії. А вирватись - знайти себе у свіжості - «А він такий дзвінкий, цей світ, немов мальований на склі. Про що ти мовиш сам собі? Це травень грає на трубі про наші кроки на траві». Ця свіжість і незвичність вибухає у ранньому поетичному шедеврі Андруховича: «Дерево хмару гіллям продерло - дерево в хмарі? Хмара на дереві? Хмара на дерево квіткою сіла - хмара зелена? Дерево біле? Отак вони вкупі навіки застигли: хмара зелена, дерево біле. Зелені пташата - гніздо собі звили а білі пташата - у світ полетіли». Все тут просто і складно водночас - ритм, поєднання двох стихій, кольоропис навпіл зі звукописом витворюють високу художню якість.

Разом з розумінням часу перемін та пошуками свіжости Андрухович розмислює над своїм призначенням українського мистця - «поет не зрушить цього світу, він тільки подих передасть». З цих розмислів природно приходить ще одне мистецьке відкриття про сутність літературного ремесла - «людська рука, глибока, мов душа», «мистецтво перевтілювати речі (...) бо там, під шаром снігу, спить трава - її вогонь усе перетрива», «ріка, що сяє. Світло, що летить», «воно містке, як сім'я або сіль».

Ідучи далі Андрухович знаходить себе у містечковому урбанізмі, в архітектурі, в якій оживають люди, згадані в літописах чи історичних писаннях одним-двома рядками: «в місті вічність минає», «за подушне і подашне й повіконне поцерковне по криничне почортівське нині платиш подукатне по суконне ланцкоронське конєцпольське чарторийське», «позолота перил позолота на рамах дзеркал», «двері хряп з вітальні протяг двері хрип», «у ночі туманні та хмарні заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні». Андрухович задіює в рух такого рідкісного в трагічній українській поезії звіра як іронія самоіронія тонкі розпросторені в часі кпини. Ці дві риси - урбанізм і іронія - стануть визначальними у його поезії пізніше.

Вивершує свою першу збірку Андрухович могутньо: «Серед невизнаних і визнаних повинен бути хоч один, що стане речником і вісником і перевізником годин. Він понесе рікою вічною цілюще слово у віки в прийдешні душі ляжуть віщою луною мудрі сторінки».

ПРОЖИТІ МІСТА. Друга збірка СЕРЕДМІСТЯ вийшла ще в радянському письменнику за назвою але у нових політичних умовах по суті. Голос поета зміцнів, іронія і урбанізм принесли в українську поезію самобутню і художньо вартісну поетичну реальність: «Та ще звучать, глибинні і гортанні, живі пісні загиблих на світанні, полеглих у траві між двох пустель», «наші сади мов ліси з непролазною тінню. Скільки тепла подаровано цьому камінню, світла - цим вікнам, підземного тління -- траві», «а ми - такі нові на цьому світі, як прозелень у вітряному вітті», «ці прожиті міста», «кольорові дівчата виходять під липи. Заспокоєний янгол, покинувши чати, на рулонах паперу влягається спати», «падіння варте крові і навіть без надій і навіть у пітьму», «пахне цвітом і тілом пітьма», «за крок від рейок і коліс вона протне розсохлі рами висока й чиста ніби ліс трава яка прийшла за нами», «Таким, як наші, пискам, -- не місце у музеї, бо ми - не те що камінь чи дикий виноград».

Нове і незвичне сповна виливається у три баляди з епіграфами з Крип'якевича (ІСТОРИЧНІ ПРОХОДИ ПО ЛЬВОВІ)  та у цикл ЛІТОГРАФІЇ СТАРОГО СТАНІСЛАВА, де маємо багато вартісного як за формою так і за змістом: «де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми, як на майданах і в шинках реве житейське море. Там інше світло - і воно біліє над кістьми», «Мерці мерцями, їм не в голові. А ми - мов лишаї на тілі людства - голодні, геніальні і живі. Тож порятуйте нас! І лорнетуйте худу й безкровну шкіру галатей. Подайте хліба, рани побинтуйте - панове, всі ми схожі на людей, зігравши королів і принців крові, у вицвілих плащах, мов у мішках, підем у тьму - в мансарди вечорові - і спати полягаєм на дошках», «і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш», «нестерпно грузько - на цвинтар нецілованих нести (...) зганяйте мух зі змучених очей (...) а куля, що знайшла його навіки, уже схолола, брезкла й нежива», «і сонце витече з річок».

СЕРЕДМІСТЯ приносить Андруховичу прозріння у вигляді сумніву у своїй поетичній спромозі пережити часові обмеження: «І що ж тепер? Ти сам - сам собі предтеча, до слів і сліз торуєш перший слід... Та що, як за туманом - порожнеча, а не живий і вистражданий світ?», «І ти, і я. Так близько стоїмо над глибиною, пусткою, землею...»

Дарма хлопець сумлівався, але сам процес достатньо плідний як для автора, так і читача.

ЛИСТИ В УКРАЇНУ. Мабуть наприкінці доби Ґорбачова до читача прийшли легально дві абсолютно антимосковитські речі - КНЯЗЬ РОСИ Тараса Мельничука та Листи Андруховича. Автор розбиває в друзки спочатку Моску. Потім Московію, потім їхню культуру... Але й Україні дістається, бо автор чітко бачить її не тільки у вишнях і калині, а і у її власному лайні.

НАД ЧЕРНЕЧИМИ СНАМИ.  Третя збірка Андруховича - вершинна, бо остання. Тут шедевр на шедеврі - не цитуватиму, обійдуся переліком: ЦИРК ВАҐАБУНДО, МЕССІНҐ. ВИГНАННЯ ГОЛУБІВ. ПАНІ КАПІТАНОВА. СТАРИЙ ОЛІЙНИК. ДОКТОР ДУТКА. Цикл СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ. Цикл ЯРМАРКОВІ ПАТРЕТИ. НАРБУТОВЕ А. 1917. КРИМІНАЛЬНІ СОНЕТИ. Цикл КИШЕНЬКОВИЙ ЯВОРНИЦЬКИЙ.  Цикл ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО.

Шкода, що Андрухович зарізав у собі поета. Пора вертатись. Пора...

Роман КУХАРУК.