Нещодавно  у видавництві  імені Олени Теліги  побачила світ шоста книга лауреата премії Василя Симоненка поета  Миколи Біденка  «біденко  і літери».
Біденко  залишається вірним своєму стилю, щоправда, книга, як на мій погляд,  цікаво і  щедро проілюстрована. Книга  витримана  в чорно-біло-сірих тонах і лише на титульній палітурці три початкових літери прізвища, імені та по батькові, як три червоні краплі крові.

         Не знаю, як  для кого, а для мене Біденко - першопроходець, відкривач, апостол слова і думки:
 я хотів  би світити  вам в життя вічно
 я сонце несу зніміть нарешті свої  сліпі  окуляри
 Біденко пише про себе наче  крізь себе. І на все, що поруч, споглядає зсередини або з такого ракурсу, з якого дехто б і не додумався глянути:
«тінь дерева ворушить опалим листям»
«тінь дерева ловить руками вітер»
         Навмисно починаю з другої половини книги. Може тому, що я бачила ту шибку і те дерево,   «тінь якого щезає  в кінчиках пальців»... А шибка  довгий час служить вікном у світ,  живий, недосяжний, дивний, інколи химерний, «де потовченим світлом тремтять звуки позаду слів, вікном  що не встигло ні відчинитись ні зачинитись і засклений погляд на мінус два  з половиною навздогін».
         Книга по-філософському зріла і зачіпає силу-силенну  аспектів  людського життя і смерті,  діяльності чи бездіяльності:
«села спустошені нашестям розуму честі  і совісті»
«чого в нас більше любові чи ненависті»
«з усієї ненависті люблю тебе україно»
«гірку сльозу не витирайте там наша мати ніби приходила чаю попити  чи в тихому смутку переночувати»
          І мимоволі  приміряєш  на себе, як  одяг:
«коли катастрофічно втрачаєш все чим жив ти одержуєш дар мови»  
          Натура людська така, що переважна більшість  із нас манірно заплющує очі на деякі речі в житті, в тому числі, і в книзі, за присутності інших людей, але - люби,Боже, правду!   - робить все якраз навпаки за їх  відсутності. Тому  моя щира порада: якщо не хочете це читати - не читайте, якщо не бажаєте це дивитися, вірніше, розглядати - то не розглядайте! Перегорніть сторінку. Та й по всьому. Читайте  далі!
      А  далі - «хтось  почує слово». Яка тремка надія! «звуками  і барвами вистежую слово» Яка каторжна  місія!
      Біденко пильно дивиться на світ крізь лупу болю, «яким залитий поверх останнього подиху»  і тільки тому ,що  «як вищий дар  дано нам волю».
      І незважаючи на те,  що  ,«я надто далеко зайшов у самотність»  як простягнуте на долоні і , як  пише у післямові Василь Герасим'юк  - «надто щемливе» -  «а хочете я подарую вам радість я залишив її в найглибших куточках неможливого поки ви не відкрили очі назустріч».
      Я знаю напевно, що я порушила всі  канони складання рецензій і не тільки тому, що я - дилетант у цій невдячній справі розчленовування чужих почуттів, думок і мрій, а тому, що саме так читаю і сприймаю Біденка.
      Отже, не полінуйтеся, прочитайте цю книгу і то  не раз, а двічі, тричі, тим паче, що тексту у ній не так  і багато,  колажі  супер -оригінальні. А ще вона має якусь дивну властивість щоразу відкривати нові таємниці біденкових літер  і слів.


                                      Тетяна  Іванчук