«Закляття» (The Conjuring) — нова робота американця Джеймса Вана, що став відомим як режисер першої частини кіноциклу «Пила» — кривавого кінокошмару останнього десятиліття.

Утім, у «Заклятті» крові як такої немає, адже це — історія про привидів, тут важливіша атмосфера загального безумства, зловісні порушення заведеного порядку, невидимі загрози.

Як не дивно, картину знято за мотивами реальних подій. 1971 року багатодітна родина Перрон дійсно переїхала у фермерський особняк у Род-Айленді. Незабаром діти обзавелися невидимими друзями, в будинку почали зникати речі, звідкись з’являлися полчища мух, коїлася інша чортівня. Керолін та Роджер звернулися по допомогу до Еда та Лорейн Уорренів, які спеціалізувалися на екзорцизмі, демонології та екстрасенсориці. Про це писали в газетах, і завершальні титри йдуть на тлі публікацій 40-річної давнини. Сама ідея фільму виникла 1993 року після того, як Ед Уоррен прийшов до продюсера Тоні ДеРози-Грюнда і дав йому прослухати запис інтерв’ю Керолін Перрон.

На щастя, обійшлося без документалізму — хоррорів, стилізованих під неігрове кіно, останнім часом було достатньо (та ж сама «Паранормальна активність»). The Conjuring перекладається як «Вигнання духів» — це практично пряма відсилка до легендарного зразка сюжету про бісів у будинку — «Той, що виганяє диявола» Вільяма Фрідкіна (1973).

Ван намагається відповідати класиці. Місце дії — старий великий будинок з довгою поганою історією, обов’язковими підвалом (де осердя жаху) і великою шафою (де жах поменше). Згідно з твердженнями Еда та Лорейн, атака злого духа проходить у три етапи: спочатку він виявляє себе, потім залякує, нарешті, визначивши слабкого члена родини, вселяється в нього, щоб чинити злодіяння. Ван старанно показує всі три етапи. Картинки падають зі стін, двері відчиняються і зачиняються самі по собі, в кімнатах, незважаючи на опалення і теплу погоду, панує холод, на тілі хазяйки будинку з’являються синці й подряпини, фігури невідомих людей ввижаються переляканим на смерть дітям тощо.

У режисурі також чинне місце посідають темні закутки, що перетворюються на згубні пастки, спецефекти з польотами геть усього навколо, боязка тиша, яка раптово провалюється в оглушливий кошмар, напружена музика (звукова доріжка заслуговує на окрему похвалу). Злякатися серйозно заважає стійке відчуття, що все це вже десь було.

Були «Дитина Розмарі» Поланськи, «Той, що виганяє диявола» Фрідкіна, «Сяяння» Спілберга — це тільки з 1968 до 1980-го і лише в Америці. Занурюючи фільм в атмосферу початку 1970-х, Джеймс Ван прирікає його на невигідні порівняння. Йому якось вдається витримати антураж епохи, проте знімає він так, наче і не було цих 40 років. Тому багато епізодів, які мають лякати, — не лякають. Тому в другій половині починаються мелодраматичні виверти. Тому примари швидше комічні, ніж переконливі.

Становище частково рятують виконавці головних жіночих ролей, одна з них, що приємно — українка. Віра Фарміга (Лорейн Уоррен) народилася у Нью-Джерсі, проте стараннями батьків — українських емігрантів Миколи та Любові Фарміг —вихована в рідній культурі. Її першою мовою, на якій вона і зараз говорить майже без акценту, була українська, вона відвідувала греко-католицьку школу і виступала з фольклорним ансамблем — до речі, в знаменитому шоу Девіда Леттермана Віра на прохання ведучого легко виконала декілька па з народного танцю.

Нині Віра — одна з голлівудських зірок, що стрімко сходить. У неї вже є номінація на «Оскар» за роль другого плану в драмі «Вище неба». Її робота в «Заклятті» близька до бездоганної. Віра, здається, створена для фільмів жахів і трилерів, оскільки, поєднуючи витончену вразливість із зовнішнім спокоєм, чудово передає всю гамму необхідних емоційних відтінків.

Водночас Керол, на долю якої випадають основні випробування, грає Лілі Тейлор, яка прославилася після «Снів Аризони» Еміра Кустурици. Талант Тейлор за своєю тональністю протилежний до витонченої неврастенії Фарміги: її гра більш фізіологічна, рясніє вибуховими реакціями і тим самим ідеально підходить для створення образу жінки, яку мучать демони.

На жаль, за цими винятками, фільм залишається в колі ординарності: надто великий вантаж штампів не дозволяє Вану піднятися до вершин справжнього шоку й трепету. Однак продюсери зуміли вгадати запити глядачів, які після стилізацій жахів під документалістику, кривавих «Пил» і квітчастих японських хоррорів скучили за старим добрим будинком із привидами. За всього лише два тижні «Закляття» з його тринадцятимільйонним бюджетом заробило більше 100 мільйонів, вийшло на четверте в прокаті місце і продовжує наповнювати касу.

Все-таки народ любить бабая у себе в коморі.