Що можна привезти з Праги?

Враження. Сувеніри. Пиво. Богемське шкло.

А ще?

БРАМУ У НЕБО.

Це не те, що ви, можливо, подумали. Це збірка поезій українського поета з Праги Анатолія КРАТА, видана у Києві далекого 2009 року.

Поминаю передмову Кичинського («Жива і скошена тече в мені трава») і недогляд пані Шарґовської на обкладинці. Головне ж - поезія.

Автор показав себе майстром короткої поетичної мініатюри.

І перша з них, що видається мені бездоганною, оця: «дорога як хрест  з дому коротка додому довга». У цьому простому на перший погляд верлібрі багато гіркої а водночас солодкої глибини буття. Це ж скільки і що треба пережити, аби так коротко містко і художньо якісно висловити суть дороги кождого християнина.

Мандри містами теж приносять свої подиву гідні плоди: Жешув («отут би мені народитися під шелест мови»), Рим («Відображена в Тібрі вічність на пил тисячоліть лягає ранкове сміття»), Нюрнберг («за високими мурами Дюреру позує Бог а майстру бракує фарб аби змалювати очі»). І про Україну - «пам'ятати до забуття».

Анатолій Крат знає на смак щастя («яке щастя весь час без турбот на повітрі подумав службовець яке щастя ходити до праці щодня подумав бездомний»), медитації («на голі дерева лягає як перший цілунок сніг одна смерть покриває иншу»), самоти («люблю ночі коли боляче можна плакати»), ностальгії («у кожній краплині дощу надія повернення», «сльози неба птахи у польоті»), любови («незораний степ і жодної стежки якою знайду тебе», «як би спізнав твою душу якби не пахощі», «кожної ночі шукаю в твоїх очах спогади світла», «як важко покинути жінку яку не кохаєш», «схопивсь серед ночі а тебе немає аж мороз поза шкірою невже тебе може не бути», «я можу без тебе дихати я можу без тебе плакати я можу без тебе сміятися та жити без тебе не зможу», «і знову наснився сон у якому тебе немає який непотрібний сон у якому тебе немає», «відчути цілунку забуте тепло і скреснути»).

І знову пошук пояснення себе у світі («хто я у Божих очах блазень що не зміг Його розсмішити»), і знову українство, як хрест, як дорога, як світло з самої середини («празький торт віденська кава українська мова найсолодша остання»).

  Проникливо автор пише про старість і про старіння, що неминучі: «час насправді його не існує для закоханих і померлих», «більше темряви менше світла старіння удвох», «прийшов утомлений поцілував дружину дітей  помолився і повечеряв непомітно пішов відпочити заснув і помер у ліжку із посмішкою на вустах життя вдалося».

Чар цієї поезії у передачі досвіду, озвученні відкриттів для себе і не тільки.

Сміємо чекати від пана автора нових художніх творів. Особливо подячні були б за роман-сповідь новітнього еміґранта.

Роман КУХАРУК.