Так казав не Заратуштра. Так мовив Андрій ТАРКОВСЬКИЙ. Він мав рацію. Цього, на жаль, не збагнули творці фільму за оповіданням Григора Тютюнника КОРІННЯ. На жаль, там нема ні Тютютнника, ні кіна, ні навіть літератури.

Ірина ЦІЛИК у фільмі за своїм сценарієм (чи оповіданням) ПОМИН рухається від літератури до кіна. Вона майстер художньої деталі - яблука з буквами, що дістаються козі, голоси на цвинтарі, суцільний монолог баби-сусідки, російськомовний жевжичок, що запопадливо чеше по німецькому але до вітру іде українською, перехід голосу діточого в жіночий в діалозі на цвинтарі... Бракує чіткого розмежування (мовою кіна) реальности а споминів а також внутрішнього монологу героїні. З мімікою в акторки проблеми. Не тягне вона на повноту повернення до українства. Але спроба Ірини ЦІЛИК безперечно художньо вартісна і варта продовження.

ОБІЙМИ Філіпа СОТНИЧЕНКА важкий і багато в чому незрозумілий фільм. Але цікавий. В ньому є свій ритм. В ньому є росмова. В ньому є прагнення до українського. Його мало дивитися один раз.

Фільм АЛКОГОЛІЧКА Юлії ГОНТАРУК за сценарієм Марисі НІКІТЮК - зважений, витриманий у чіпкій стильовій гамі фільм, що має психологічну і душевну напругу, галерею цікавих образів і художніх деталей (оживаюча лялька в стилі фільму Річарда Атенборо, монолог дядини, побут базару, побут постачальників Лоліт на Захід). Дитина, обдарована Богом і обділена людьми, ПРАГНЕ. Ритм цього прагнення передається глядачеві, хвилює його, змушує думати і працювати душею. Чуже слово як скалка від розбитого українського дзеркала ріже до крови - і серце кровить. Геть добре, що авторка не спокусилась на геппі-енд. Геппі-ендом є небо над нами, над героями фільму і над майбутнім талановитої дитини, обдарованої Богом а обділеної людьми. Поки що. Глядач сам має продовжити сей серіал... В будь якому разі тандем режисер-сценарист зі своїм завданням витворити український катарсис справився на відмінно.

Кіном на руїнах літератури, кіна а музики є фільм УРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ за сценарієм Ольги ВОЙТЕНКО Руслана БАТИЦЬКОГО. Це шедевр українського кіна.

Ритм, музика, деталі, образи, метафори, характери, пейзажна лірика, поетика бруду і краси, антитези дикости і прагнення до високого а людяного, перехід від зовнішнього до внутрішнього і навспак, глибина і незглибимість людської натури, тони і півтони в рухах і пів рухах, кольоропис, життя і смерть, їдло і зрєліща...

Починається з териконів, як з вугляр з'їхають на поливаних а мідних мильницях юні орли Донбасу (а дія відбувається там).

Ранок донецького «аристократа». Мама порає несвіжу салаку. Герой покидає її і йде.

Друзяки кличуть його у звичний триб.

Робота у шахті - смерть, каліцтва, кпини, роздягальня, бруд, вода.

І тут приїжджає ВОНА, українка, що викладає у школі українську. Але не тільки мову, а й сутність українства - людяність, поезію, радість буття, любов.

Герой відчуває її, вона розкриває в і пояснює в ньому прагнення до світла і радости.

Дискотека - ритм, характери, деталі, контрасти духовного світла і духовного забуття.

Гонитва. Донецька шантрапа чогось не тяямить. Чистота ображає її естетичне розуміння світу - тому каменюки летять у шкло вікон, де вчителька має жити.

Вони тікають від них. Знайти поезію і красу там де її нема за визначенням - велике мистецтво кіна. Вже їх оточили. Вже їм кінець. Але на тлі води губи до губ, душа до душі - і небесне світло охоплює глядача.

Далі новий ритм - сцена зґвалтування. Деталі вогню і розтрощення фортеп'яна. Звірина голова. Незвірина посмішка самореалізації бидла.

Герой не пробачає нічого. Він пускає під укіс ліфт у штольню. Як завершення рваного ритму смерти - око ґвалтівника.

Потрясає вивершення фільму - море, земля в квітах, бузьки на гнізді. ВОНА вчить ЙОГО казати їхні імена.

Фільм Батицького - звучить як вирган - сильно, світло, пружно і радісно. Це кіно, панове. Це велике українське кіно.

Стиль німого кіна відсилає нас до Довженка (ЗЕМЛЯ, ЗВЕНИГОРА), поетична виразність - до КОЛЬОРУ ҐРАНАТА Параджанова. Не пройшли марно для авторів фільму уроки ДІТЕЙ ЧАВУННИХ БОГІВ Томаша Тота (урбаністична стилістика того фільма вражала, але там була порожнеча зсмислова). Ритми фільму і  музика в ньому злютовані в одне ціле і змушують згадати симфонію ЗАВОД Олександра МОСОЛОВА - композитора тридцятих років минулого сторіччя.

Канва фільму і його вивершення відсилають нас до раннього вірша Андруховича:

Серед невизнаних і визнаних

Повинен бути хоч один,

Хто стане речником і вісником,

І перевізником годин...

Коли бачу афіші тижнів австрійського, італійського, данського, німецького, французького, британського (...) кіна у Києві, так хочу аби було хоча б сто років українського кіна -кождого дня, кождої ночі. Моя нація має на це кінематоґрафічне право, панове.

Роман КУХАРУК.