Маємо щось робити з цим фактом - міністр Дмітрій Табачнік. Так, саме Дмітрій Табачнік, відповідно до його російськозаповітної  культурної аури  і постійного, жвавого піклування за «стражденну» долю російської мови в Україні. Його бачення постійної загрози українській російськомовності  давно нервує   націоналістів і дає  тему дослідникам - соціальним  психологам. Державна служба - справа серйозна і не зовсім личить  міністрові бавитися у лінгвістичні фобії-амури та  розважати пересмішників  парадоксальною публіцистикою про галичан і націоналістів.

 В наш інформаційний вік російську, англійську чи німецьку мови молоде покоління сприймає  раціонально і зовсім без пієтету. А Дмітрій Табачнік конче хоче,  прищепити українській молоді рудиментальний пієтет до російської. Інакше б він не назвав  оголошений всеукраїнський конкурс російської мови  дивною назвою Лукоморьє. Незаангажованому чиновникові ніколи не спало б на думку якось особливо назвати тривіальний конкурс на краще вивчення  однієї з поширених мов у занедбаному кутку планети. Вочевидь  привчає молодих громадян України сприймати цю мову  не як мову комунікації, а як щось рідніше мови держави. А в старшого покоління слово Лукоморьє  моментально відновлює у пам'яті  завчений пушкінський вірш про вченого кота на золотому ланцюгу. Казка породжує алегорію сучасного  безпросвітнього «пакращання» для кожного. Живемо як у казці - чим дальше, тим страшніше. Українське Лукоморьє - це  наша електоральна трагікомедія, нагода  з гумором посміятися над собою і тими, яких ми обрали і ще оберемо на грядущих парламентських і виборах президентських. Ось стоїть на березі українського електорального моря той самий зелений дуб із золотою «цепурою»! Там Кіт Невчений  на цепу. Піде направо - мовить про Європу, піде наліво - пісня  про Москву. Такі дива! Там «Лєший» бродить і не один по коридорах влади. Русалка там сидить і може  не одна, високо на гілляках влади. Із синього електорального моря поважно виходять на ладну твердь  не 33, багато більше богатирів - нардепів. Із ними дядько Чечет - Чорномор!.Там на  устелених доріжках   сліди  з манадатами людей...У декого  хатинка не на птичих ніжках є. Богатирі-нардепи, що вийшли в Рік Чорної Змії, линяють шкурою демократії і моментально перетворюються на джинів-рабів голосувальної кнопки. Чаклують всі, сідлаючи трибуну, мов ступу Баба Яга! Змагаються руками, ногами, повітряними кульками і плакатами. Лиш Вона  в темниці тужить, зате Вовк їй вірно служить... Там перевиборами пахне. Там олігарх «над златом чахнєт» і Рускім міром  дико пахне.. Лиш  нас у цій байці немає і  туди не хочеться. Ми, народ -  з  Дідом і Бабою. Чекаємо дива - пакращання життя  від Золотої рибки. Та це вже інша казка і закінчується вона невтішно - про розбите податками корито

Тут відомий  автор не втримався б - Ай Табачнік, Ай да сукін син! Таку алегорію підштовхнув !  За такі веселі жарти з українцями його тепер ніхто з посади не зніме  і не посадить. «Хто його посадить, він же пам'ятнік!»,- сказав би інший відомий персонаж фільму тих часів. А чому б ні - живий пам'ятник совковій добі, коли українців навчали ненавидіти український  буржуазний націоналізм і  застрашено любити та  відмінно знати  російську мову. А  може краще мати такого міністра, який  за вивчення всіх потрібних мов і за любов до однієї мови держави Україна? Та в цій українській казці про Лукоморьє  майже ніколи не буває не навпаки. Влада не має почуття гумору, говорить на  тільки їй зрозумілій мові  і  її  адепти виховують українськиї дітей  відчуженими від нас і держави. Нам залишається одне - відверто смятися їм в очі, якщо все інше їх не діймає бо  скоро   має заговорити замучена Кобила Української Освіти  свою сакраментальну фразу: «Не туди б'єш, Дмітрій! Тим часом нам співчувають навіть жителі Анголи.  А на думку професора  Інституту досліджень славістики Віденського університету Міхаеля Мозера сучасна українська влада здійснює згубну для держави і суспільства мовну політику. «Табачник зробив усе можливе, щоб скоротити використання української мови і сприяти використанню російської замість неї. Це стосується дошкільного, шкільного, і університетського викладання, а також випуску підручників або процедури вступних іспитів. Табачник продовжує заперечувати саме існування української нації, навіть в будучи міністром України», - пише професор Мозер. «Вирішальним фактором стане реакція всіх громадян України: тих, хто говорить тією мовою, якою хоче, але приймає статус української як державної мови країни і прихильні до неї і тих, чиєю мовою є українська і чия лояльність до їх мови має вирішальне значення», - підкреслив науковець. Тобто в кінцевому  підсумку  все залежить від кожного з нас - чи ми  говоритимемо скрізь українською і чи вимагатимемо відповіді мовою держави.

М. Івано-Франківськ . 13.02.13р.                               Володимир Ференц