«Ничего бабушка, что у меня глаза узкие, главное - душа украинская» - білозубо шкірився із синього екрану учасник  популярного співочого телешоу Паша Лі у подарованій бабусею вишиванці. Справді, у нас же що не вишиванка - то на українську душу, що не булава - то на гетьмана. І нічого, що співає та душа не по-нашому і не нашими голосами здобута та булава. «Без верби і калини нема України» - з-під ковдри віків позіхає голос народу. А ще немає нас без короваїв, вишитих рушників і представників влади у тонкотканих сорочках, розшитих і вимережених передовими вітчизняними дизайнерами. За такими формальними ознаками українцями ми буваємо не так вже й часто: на великі державні свята та на честь приїзду іноземних делегацій. Традиції нівелюються, перетворюючись у дешеві попсові дійства: ось це ми робити не будемо, а це - можна, бо ж красиво, колоритно.

І від того всього хочеться сховатися, втікти в інший світ, де не буде соромно за себе і своїх безрозсудних співвітчизників, які за народним одягом ховають хіба що бажання виїжачитися, бозна-що й кому довести - і ні на копійку більше.

Таким прихистком для мене є українське мистецтво. Без вибудовування ієрархій щодо тем і сюжетів, нехай то буде прекрасний новостворений балет «Володар Борисфена», який переносить у часи зародження Київської Русі, чи то смілива постановка українською мовою Чехівського «Дяді Вані». Суть не змінюється. З театральної зали, з філармонії, із собору українського виходжу світлою і чистою, повною усвідомлення того, що до всього тут торкнулася душа українського мистця. Це надзвичайно надихає на створення чогось свого, нового і ніким ще не баченого. Українське мистецтво і його творці - ось головна українська цінність в моєму розумінні. Воно єдине - у своєму правдивому вияві - стоїть поза політикою і рекламою. Тож, як найдорожчу сімейну реліквію, хотіла б передати своїм дітям любов до мистецтва, позаяк все інше наше сьогоднішнє - вкрай хистке і здешевлене.