Коли мені якесь чергове антиукраїнське (чи антиющенківське) чмо тириндить про те, же, мовлялечки, що нам тая ваша незальожность дала і що, мовляв, голодомору як геноциду українства не було, в мене є напоготові два невідпорні аргументи: незалежність дала те, що українці не гинуть в гарячих точках заради великої - чергової - неукраїнської імперії. А щодо голодомору - мій рід пам'ятає штучний голод 1947 року на Буковині. Якби моя рідна матуша не поїхала під Галич у село Кінашів і не привезла звідти хліба і козу, мої бунця і мошул вмерли би і на світ би не з'явилася моя мама, а відтак і я.

Михайло Івасюк у свідомості більшости українців - великий тато свого сина Володимира.

Але він мав велике, сповнене страждань а випробувань життя і до народження свого великого сина. І якби не везіння і Божа ласка, не знати, чи сталося б це у 1949 році.

Роман У ЦАРСТВІ ВЕРТУХАЇВ, виданий у Чернівцях з передмовою Софії Майданської, -- заповіт великого тата, заповіт усім нам, сьогоднішнім, що теж живуть в епоху новітніх антиукраїнських вертухаїв. Письменник каже нам - за яким правом вертухаї хаять твою мову, культуру, тебе цілого в тебе на твоїй землі? Відповідь очевидна.

Юний Михайло перейшов румунсько-радянський кордон (а власне - кордон між двома регіонами єдиної України), аби вчитись в університеті, а потрапив в університети за колючим дротом.

Дія розпочинається «У трюмі печорської баржі». Кожен мусить «скинути з себе сорочку і витрясти воші на сніг, під ялину». Важливо також, аби кожен «не зсунувся з ґлузду, мов собака з соломи». Нові реалії цілком усвідомлені автором - «тут і там, за видноколом, тайга, а в ній працює прокурором білий ведмідь». Вивершується перша новела роману смертю Йона Попеску («Він був легеньким, як хлопчик») а також передчуттям переходу через лід, «ще зовсім молодий».

«Крижана лихоманка» -- перший подмух смерти. «Добре, що вітер ще не прокинувся, бо цей мороз спалив би нас». Але раби мусять іти тонким льодом до берега. «Хотілося хоч подумки втекти у світо рідного краю». Від голоду й холоду леда йде. Йому кажуть - «Треба було взяти маму з собою, щоб несла тебе на руках». Раптом стається непоправне - Івасюк зі ще кількома небораками провалюється під лід у крижану воду. На щастя, вибирається, при цьому «нічого не віддав Печорі» зі свого злиденного рабського майна. «Я важкий хронічний інтелігент» -- усвідомлює він. Але тут інша небезпека - звірячий холод. Від нього можна порятуватись тільки бігом. І він біжить - «ставав стовпом, що ворушився». Але це не біомашина, а єство - глибоко мислячої людини: «І я вже знаю, самотність - страшна річ». «Рвав ногами сухий, як порох, сніг», бо «в тайзі Бога немає», його українського Бога. Злість напинає вітрила ненависти до тих. Хто запроторив його на такі випробування: «щоби проклинав ваш образ усе життя, кожну гілочку і голочку». Врешті допадається до української оселі. «Іди з Богом» -- каже українцеві українка. «Не можу, матінко, йти з Богом, бо він мене покинув» -- видихає з самої душі своєї без меж Івасюк. Йому дають можливість просохнути, годують. Дають на дорогу дорогу хлібину.

Дорога триває. Різачка змушує згадати про ремінь до штанів - і знову витончена інвектива - «у залізничному СВ-нужникові, в якому мене везли до моїх північних совєтських сорбонн, оксфордів та ріжних флоренцій». Йому невимовно важко, але він мусить вижити - заради Бога, заради майбутньої місії своєї - як письменницької, так і життєвої - стати великим татом не тільки книжок але й сина Володимира. «Я робив усе. Що вимагав мій дух» -- мовить ваговито і вартісно Михайло Івасюк.

У новелі «Залізничний міст» уже безпосередньо про каторжну працю, де кожен усвідомлює, що по смерті «їх закопають десь у тайзі і навіть собака не завиє за ними». Саме тут приходить в голову неймовірна ідея - «написати книжку про Сталіна. Але писатиму одними матюками».

У «Сумній аналогії» зустріч зі своїм рятівником лікарем Шульдером. «Уже звик сприймати людей як своїх ворогів». А тут зовсім инакша річ. Лікар вчить гарячого юнака - «У пеклі чортів не лають».

Красномовним є епізод з араратом трупів - «Трупи лежали униз головами, з розтуленими, вищиреними ротами. З них стікали потоки води і видавалося, що вони, ті потоки, співали пісню-молитву». Від часткового - до загального - вглиб: «у двадцятому столітті людина перетворилась в істоту геть-чисто розгублену й нікому непотрібну».

Щільний простір неволі - це багато людей. «Добрі, погані і злі», як мовив у одному з віршів Василь Симоненко.

Далі - царство душевнохворих. Блискучий малюнок сепією.

Небезпеки чигають, але є й радощі.

Роман вивершується одним подихом - свобода.

Далі будуть Чернівецький університет, одруження, діти, наука, викладацтво, книжки. Нагла смерть сина. Як йому тяжко було жити й мовчати.

Саме тому сприймаю «У царстві вертухаїв» як заповіт великого майстра.

Вертухай Табачнік чи вертухай Колєснічєнко, вертухай Колєсніков чи вертухай Марков - ім'я їм леґіон - не мають жодного права пневіряти українство в українському просторі, даному Богом.

Це велика істина - варто її усвідомити, і бути на своїй землі собою.

Коли він прийшов на той світ його син стояв коло брами і питав - «Чи є там Україна, тату.» «Є, сину. Наша з тобою Україна».

І вона є. І вона є наша з вами. І нині, і повсякчас, і на віки вічні.

Роман КУХАРУК.