(Не за Бжехвою)

Фестиваль Мерідіан Черновіц за вагомої фінансової підтримки пана Фірташа має не тільки фестивальну програму, а й видавничу. І це дуже добре. Їдучи на фестиваль, учасник знає, що за рік матиме книжку своїх творів.

Любка не виняток.

Ще не встигла вистигнути фарба на його австрійській та прозовій книжках, як до читача прийшла третя поетична - СОРОК БАКСІВ ПЛЮС ЧАЙОВІ.

Обидва редактори -- Ірина Вікирчак та Олександер Бойченко -- суть редактори номінальні, бо анічим автору не запомогли - а відтак змусили читача вживати з непербутніми художніми речами відверту потеруху альбо не зовсім притомні мандрівні записи невимогливого до себе в'юноша.

Є якісь проблеми у видавця і з дистрибуцією: будучи у Чернівцях проїздом купити сеї книжки не зміг, а під час презентації нового роману Винничука у Києві - прошу дуже - купуй, читай.

Оскільки роман Винничука виявився задорогий як на першодрук (золота ціна - 30-40 гривень. На жаль, це тямить тільки харківське КСД. Всі инші, в тому числі Фоліо, беруть гроші за ім'я, і це не є фист), а сам автор понадто легковажний, а талант свій, явлений у першій книжці прози, розпорошив на ґазети, незначні финтифлюшки, публіцистику етцетера, взявся читати Любчину книжку.

Розпочинається вона еротичним отченашем. Не певний, чи додає йому художности святотатство. Можна не вірити в Бога, але хезати там, де инші моляться - не зовсім пристойно. До того ж,  великих художніх звершень в цьому тексті не є.

Инші твори сеї збірки можна поділити на три нерівні частини:

1. Піхвостраждально-готельно-мандрівні.
2. Любовна лірика.
3. Про природу творчости.
4. Про природу українства.

До найкращих у книжці достосуав би такі «Як я пишу» («боротьбу за віру, про зраду віри як боротьбу», «Бог покарав нас тричі: Сходом, владою і абеткою»), «Розпечене і прозоре...», «Уже майже на виході...», «Осінь -- це мішок болгарського перцю...» («запорошений, теплий, полотняний мішок», «Просто автобус їде і просто минає осінь», «Червоний перець, як твоє серце. І як моє серце. Тепле-тепле. Солодке-солодке. Як призахідне сонце»), «Так я запам'ятаю...», «Я провів день ...», «О третій ночі в чужому місті...», «Останній літературний вечір...», «Тепер поки ти спиш...», «Якщо я помру...», «Там на іншому боці світла...», «Уявляєш, я так скучив...», «Стипендія», «Різдвяний лист...» та «Кілька днів поспіль...» (за винятком останнього п'ятивірша, що, на мій погляд, є зайвим.) Чим добрі ці тексти? Художнім сплавом справжности, ритму і експресії.

Є поодинокі знахідки у відверто слабких речах («її тіло пахне (...) циганськими піснями», «І можна вже було почати йти по воді, та не було для кого», «Кораблі, що цілий день стоять (...) пручаються воді»).

Подекуди автор не годен спинити слововиверження, а процес скрупульозної роботи над текстом мабуть відсутній. Ось два красномовні приклади: «Дівчина розпускає волосся перед дзеркалом і йде від нього назавжди. Ось і все.» Справді, все. Вірш завершився. Нє, треба наварґулити ще сто міхів вовни а всі не повні. Так само і тут: «підсвічуючи собі мобільним телефоном у темній кімнаті, намагаючись намацати ручку дверей, нічого не перекинути. Не вдаритися: це не твоє серце так гучно гупає, а просто тиша навколо - як серед сну, бо смерть - це навіть не кімната, і навіть невідомо, чи простір, а просто щось темне, де нічого не чути, і це не спокій, і навіть не розслабленість, а радше - нічого, навіть не чорне нічого. Бо в смерті немає кольору, немає запаху, у неї є тільки ти, бо смерть - це ти сам». Все. Що ще додати до цієї художньо глибокої медитації, одкровення, радості відкритої таїни? Ан нєт. Автор доїть свою музу далі, нівелюючи силу свого пружного а неперебутнього вірша.

Застеріг би Любку від самопародії ( «Я - тепло внизу твого живота») та від визначення поезії як пизди. Джойса не перевершив («сива запала стара пизда планети» в УЛЛІСІ) а себе на посміх виставив.

До речі, колись в пору юначих полюцій,  хлопці розмислювали вголос, чи і в дівчат так само в розмовах - все хороше пиздате, а все погане хуйове, чи все таки навпаки.

Якщо говорити чоловічою мовою, то п... у Любки переважає. Тільки треба збагнути одну просту істину - варто шукати нових глибин і нових можливостей - тематичних, образних, версифікаційних. Инакше самоштампування знівелює ПОЕТА.

А цього б не хотілося.

Роман КУХАРУК.