У Чернівцях Олександtр Бойченко, автор найпроникливішого тексту про покійного Кожелянка, який би пасував у якости післямови до рецензованого тексту, видав останній роман Василя ДІТИ ЗАСТОЮ. Редактор а видавець уважає сей твір найкращим у прозовій спадщині автора. Не смію сперечатися з паном редактором, хоча є певні зауваги до художньої цільности твору (недоречність балканізації Буковини; підпиздити замість відпиздити; паркан з сітки - паркан завжди з дерев'яних штахетів; несподіваний дощ наглий - наглий у буковинців і є несподіваний, раптовий; балканське ім'я Тодоріка - та певне ж румунське альбо молдовське; бакшиш - калим; Тодоріком - Тодорікою бо Тодоріка а не Тодорік; слова Валуєва приписані Кучмі).

Годжуся з паном редактором і щодо гострого автобіоґрафізму роману. І се траґічний автобіоґрафізм - автобіоґрафізм з нутра.

У самому епіґрафі із себе самого «Ти дивишся на місяць, і тобі 50, У тебе було серце, були сльози, була... Залишився -- попіл» маєме парафрази із  Василя  Стефаника («Сльози мої не виплакані, слова мої не доказані») та із Мигайля  Семенка («Провінціяльний поет», що дивився на місяць і йому хотілося гавкнути).

У романі присутні усі больові точки його зболеної душі - любов до України і непотрібність його Україні, з'їденій а висраній професійними патрійотами, боязнь КҐБ-СБУ, що з роками не минає а тільки посилюється (Кожелянко мав приємність розмислити про тоє, що з ким мовив, у сізо Чернівецького КҐБ після тривалої "гостини" у Анатолія Добрянського у домку), прагнення а неможливість мати дітей, прагнення а неможливість мати свій дім сімейний (реальність любови до Олі Якимович, що трансформувалася у романі у любов до глухонімої, коли друзі, що завше пили за його рахунок, а потім серед ночі приводили колєґу до його любови і се вбило можливість сімейного щастя. Моральні засади одного з «друзів», що чинив се, невисокі. Людина, яка працюючи у Молодому Буковинці, шатала юрту одної курви, а потому хвалилася в очі її чоловікові сим - поза межами мораліи, прагнення а неможливість уловити мить насолоди ув еротичному вимірі (п'яна ніч з відомою українською бабцею-письмачкою трансформована у секс зі старою відьмачкою а реалії зйомної квартири у часи роботи у "Часі» постійно як метафора присутні у тексті роману.)

Знає автор і психолоґію запою. Але він, як і його герої, завше п'є за свої, на відміну од його численних друзів на кшталт Ґіци Пуцвінґера, що має свого реального а огидного прототипа.

У романі багато розмислу про смерть. Смерть дивилася ув очі автору, «зазирала в усі вікна», а він пив і тесав свій тестамент, своє востатне слово.

Лінії глухо-німого трикутника та Марії-Василя варті вершинних речей Володимира Бабляка, Володимирпа Ґжицького,  Василя Земляка і Романа Андріяшика - чітко, точно, психольоґічно виважено, художньо вартісно.

Вагомим є і уласне художня сповідь автора, що болісно шукає сенс свого творчого а людського життя: «культ вечірнього Сонця, що заходить за обрій», «був вічний лагідний серпень», «гроші він ховав сам від себе», «Господи, яке се щастя, що його людина так не цінує - легке серце», «коли любиш, смерти немає, тобто не відчуваєш страху перед нею», «Торба... Чому так є? Чому усе минуще, а торба вічна?», «На нього дихає історія, а він, очевидно, думає, що то вітер віє... Він, схоже, не розуміє, де він, хто він і чому - він?», «Ніщо на світі не приходить ні раніше, ні пізніше, усе стається у свій точно визначений час... або не стається узагалі».

«був вічний лагідний серпень», коли Василь пішов за межу.

«був вічний лагідний серпень», коли я відкрив для себе його зболену але мужню душу. ДІТИ ЗАСТОЮ як тестамент, як художня реальність багато скаже удумливому читачеви.

Як мовив П'єр Паоло Пазоліні - смерть прийшла, змонтувала зйомки фільму - життя. Тепер треба зібрати найкраще зі зробленого Василем Кожелянком - поезії, колонки у ґазетах (до речі одна з них - про жовто-синій прапор є у романі), рецензії, розмови, прозу - і запустити у постійний обіг національної культури.

Хто се зробить?

Усі ми разом.