Про громадянський рух і громадянське суспільство говорять багато, пишуть і дискутують в середовищі ідеалістично налаштованих інтелектуалів. Голови і так задурені злоякісною виборчою інформацією, а тут - вічна проблема українського громадянського руху. Як на мене, пересічні громадяни і сукупне громадянське суспільство втомилися від ідеї реформ та невизначеного руху на словах і хочуть одного - спокійно жити і гідно заробляти. Неможливо будувати ідеальне суспільство на громадянській порожнечі, до якої спричиняє система безробіття, низької платні, антинаціональної економіки і система освіти з вихолощеним українським національним чинником. Не треба вчити людей захищати свої права, не допомагаючи позбутись рабства, яким є страх елементарного виживання. Ми не повинні мати ілюзій - масового громадянського руху не буде та й він не потрібний з багатьох причин. Більшість людей повинні просто нормально жити, а громадська активність є справою не більше десяти відсотків розумних і совісних українців. Наразі ця активність, як пара з чайника, хаотично виливається в соціальні мережі Інтернету. Саме в помийницю Інтернету вкидають свої дорогоцінні проекти українські інтелектуали, вважаючи цю справу реальною громадською діяльністю. А це всього лиш тусовка, вплив якої реально не виходить за межі отих десяти відсотків, а може й набагато менше. Живих, не віртуальних громадських організацій, відповідних рівню інтелектуальної дискусії «поодиноких патріотів за клавіатурою» наразі немає. Ось вихопив з потоку інформації статтю Олександра Тертичного про мережане громадянське суспільство, прочитав текст аналогічного маніфесту і зрозумів - мушу трохи подискутувати. Час від часу потрібна невелика дискусія, щоб стримати політ нашої фантазії і повернути на реальний грунт. Інакше зростаюча ентропія поглине нас, погубить справу, про яку так любимо балакати і не знаємо, як реалізувати. Річ в тім, що всі теорії кращого українського суспільства, починаючи від моделі суспільства- аналога бджолиного вулика до «мережаного суспільства» Тертичного не враховують цинічної правди світу. Світ не дозволить нам бути інакшими бо це ускладнює жиріння глобального капіталу - справжнього сучасного тимчасового хазяїна Земної кулі. Під уніфікацію підпадає все аж до інтимного Я із забороною демонструвати стать, а ми продовжуємо чекати чогось доброго від вже підкошеної цивілізації. Наша національна і родинна ідентичність - це останнє, поки що не перемелене глобалізмом, що треба берегти і так рятувати себе, захищати право бути справжнім громадянським суспільством. Для цього ідея «мережаного» суспільства не зовсім підходить.Немає нового під сонцем і суспільство мусить бути натуральним, живим. Мова може йти лише про громадські організації, поєднані єдиною інформаційною мережею. А ще краще - створення матриці громадських національних структур, яка могла б миттєво і точно реагувати на проблеми нації. Ідея дуже цікава, але треба пам'ятати про вірусну технологію. Чим складніша система, тим легше її контролювати і нею маніпулювати. Ті організації, що є тому й слабкі, що інфіковані цим вірусом - в її керівництві опинились люди, які працюють виключно на себе і не задармо. Серед громадських діячів є чимало совісних людей, які працюють бо не можуть не працювати, щодень долаючи якусь проблему чи творячи нормальну публіцистику. Але це люди, яких викинули організації і яким некомфортно в організаціях. Вони не мають механізму реалізації ідеї і тому марнують час перед монітором. Водночас розуміємо, що товариство соціальних мереж - це не громадська діяльність, а її ілюзія, сурогат. Ми незахищені від тонких провокаторів того ж Віруса. Ми знаємо це, але у нас немає іншого виходу. Читаю Маніфест демократичної української мережі і стає сумно.Втілити будь-яку рятівну ідею українцям просто не по кишені. Так є неспроста - щоб так було завжди, дбають власники української системи влади. Наші організації не мають і не матимуть елементарного фінансування, а грантоїдні в більшості - наші вороги. Вже не раз говорилося про те, що серед всього мислячого і балакаючого «мережевого люду» треба знайти хоч невелику групу, які можуть зробити діючою по-сучасному хоч одну національну громадську організацію типу «Просвіти», передбачивши захист від «вірусу». Якщо організація виконуватиме всі функції, включно із правозахисною, матиме потужний фонд народнго фінансування і мобільні осередки в більшості населених пунктів - це і буде організація-мережа. Такого немає в жодній державі світу і такий проект зустріне шалену протидію, але в нас немає іншого виходу. Ми ще не маємо національної держави.
Володимир Ференц
