Комедійна мелодрама «Habemus Papam» (латинський вислів, яким у Ватикані сповіщають про обрання нового Папи) минулого року викликала справжній фурор у Європі. Лише за перший уїк-енд прокату картина зібрала 1,5 млрд. євро. Ажіотаж навколо стрічки пояснюється її сюжетом: щойно обраний конклавом Папа відмовляється брати на себе відповідальність за долю мільйонів віруючих. До нього викликають психоаналітика (при цьому один з кардиналів заявляє: «Ви ж розумієте, що поняття душі і психоаналіз несумісні»), його ім’я приховують від світу, врешті-решт новообраний Папа тікає з Ватикану, аби у підсумку таки-вийти до віруючих і заявити, що він не може стати їхнім пастирем.

Фактично, картина італійця Нанні Моретті, який цього року очолить журі Канського кінофестивалю, не стільки про церкву, скільки про тягар відповідальності, який може витримати далеко не кожна людина. Показовий момент: під час моменту голосування за кандидатуру нового Папи кожен з кардиналів подумки повторює «тільки не я!». За версією Моретті, католицькі керівники церкви – звичайні люди, що люблять капуччіно із пінкою, вечорами складають пазли і завзято беруть участь у чемпіонаті з волейболу. Від милих дідуганів, що сидять на лавочці і мило балакають про все на світі, їх відрізняє хіба що одяг.

Найцікавіше, що офіційний Ватикан публічно картину не критикував. Вочевидь, після кампанії із заборони «Коду да Вінчі» у Римі зрозуміли, що такі прецеденти лише розпалюють цікавість до опальних фільмів. Зрештою, відомий католицький публіцист Вітторіо Мессорі, співавтор книжок, написаних з Іваном Павлом II і кардиналом Йозефом Ратцінгером (нинішнім Папою Бенедиктом XVI) на шпальтах видання «Corriere della Sera» відзначив, що стрічка не є антиклерикальною. «Антиклерикальна література оповідає нам про цинічних і амбітних кардиналів, які здатні піти навіть на злочин, аби вийти з Сікстинської капели у білій папській сутані. Тут же навпаки: всі просять Бога, аби він позбавив їх тягаря папського служіння», – пише Мессорі. Він відзначає, що у стрічці немає нічого полемічного, відсутні натяки на педофільські чи фінансові скандали, які останнім часом переслідують католицьку церкву, і підкреслює: образ Ватикану у картині надзвичайно «м’який».  

Між тим, важко уявити, аби стрічка із схожим сюжетом з’явилась на теренах, де домінує православна церква. Недарма ж в очах українців представники Церкви зазвичай виглядають позбавленими звичайних людських рис. Звісно, не варто ідеалізувати і католицьку церкву, однак, скажімо, повідомлення про православних священників, що грають у футбол, у пересічних мирян викликають радше нерозуміння, аніж цікавість. Саме ця відірваність Церкви від звичайних людей, її закостенілість і ортодоксальність призводить до зростання популярності  альтернативних церков та релігійних течій. І фактичне перетворення церковнослужителів на політиків (із усіма атрибутами влади – дорогими автомобілями, резиденціями і сферами впливу) лише поглиблює розлом між «ними» і «нами».

Минулого року у Світлий понеділок після Великодня отець Борис Гудзяк, ректор Українського католицького університету, разом із молоддю за давнім українським звичаєм завзято поливав перехожих водою. Вигляд ректора у сутані, що бігає разом із хлопчаками, шокував багатьох українців, адже «священику так поводитись не годиться». Наче служіння Богу автоматично змінює генетичний код людини, примушуючи забути геть про усі земні радості. Звідси і заборони відзначати мирські свята, і спроби запровадити «православний» дрес-код, і критика на адресу сучасної літератури… А між тим маленька людина з її радощами, турботами і бідами дуже часто залишається на самоті. Навіть якщо у неї є Папа.