Філософія Карпат – проста й водночас глибока й одвічна – завжди присутня в Мідянкових текстах. Про те, що ж присутнє в самому житті відомого поета й шкільного вчителя – мова піде далі.

___________________

- Петре, розкажіть, будь ласка, про Ваші перші поетичні досвіди. Як і коли виникали? Наскільки вже тоді був значним відбиток Карпат у віршах?

Перші поетичні досвіди, як і сексуальні, мали місце у період юнацького пубертату, коли все відбувалося бурхливо, однак Карпати не мали в тих текстиках якогось значного відбитку. В ті часи в партійних газетах можна було опублікувати «ідейні» вірші типу: «Зовуся ленінцем», «Комсомольський квиток» і таке подібне. Таке я друкував у закарпатських районних та обласних газетах.

- Загалом про Карпати побутують дві,здавалось би, несхожі одна на одну думки: місцина, де відчуваєш усамітнення від людей (та своєрідну близькість з природою), а також як місце народних вакханальних гулянь, постійних веселощів. Яка особисто у Вас змалечку склалася думка про свою малу батьківщину? Чи змінювалась вона протягом часу?

Певно, це було якесь усамітнення до пори, до часу… А от щодо гулянь і вакханалій… То вони для крутих з «Буковелі» й «Драгобрату». Загалом у Карпатах був тяжкий спосіб життя, де все «з верха на верх»… « Малу батьківщину» я не любив, як писав Іван Франко « з надмірної любови»… Вона була мені цікава не тим, яку я її бачив, а тим забороненим, про яке говорилося зазвичай по хатах, по сусідах, по друзях. Чимало розповідали батьки, щось вичитував зі старих документів, часописів, календарів, з картин старої закарпатської школи живопису. З часом земля мінялася в архітектурі, але не в ландшафті. Обриси полонин ті самі, як і сто-двісті літ тому.

Студентські – це роки глибокої стагнації другої половини сімдесятих років двадцятого століття, це контроль КДБ у прикордонному Ужгороді, це коридорне читання на повен голос «Гойї» Вознєсєнського, добування книг зі спецхранів університетської бібліотеки, врешті-решт, це голодний поет поет після цілоденного допиту в КДБ.
Дипломну роботу я виконував за історичними романами Павла Загребельного, оскільки кафедра української літератури на той час не могла чогось путнього запропонувати. Я навіть писав листа Загребельному.Він мені відповів і я отримував з Ленінграду якісь сербські книги про Роксолану, тобто ті,якими користувався сам нині покійний Павло Архипович. Дипломна не була блискучою, але цікавою, яку я захистив з кадебістських дозволів, оскільки був «проскрибованим» дипломантом. З того не хизуюся, але таке було. Щодо предметів: з фахових мав відмінні оцінки, а з наукових комунізму та атеїзму – «трійки»…

- Ви пишете вірші вже більше двадцяти років. Наскільки для Вас є важливим процес художнього вдосконалення?

Думаю, що це для будь-якої творчої особистості закономірний процес.Я вдосконалювався по-різному: у виборі тем, у специфіці лексики.Нині це не настільки важливо. Під мене не напишуть ні Андрухович, ні Дереш, ні Карпа. Я б під них щось стилізував, але це тільки стилізація, є ще психотропи творчости.

- Ваша поезія дуже насичена місцевими діалектизмами. Чи Вам не здається, що через це Ви втрачаєте свого читача? Адже тою лексикою володіє дуже небагато українців.

Я знаю, що всі українці добре володіють іноземним матом, шкода, що Леся Ставицька відійшла від нас. Мені якось подарували її словник «Українська мова без табу». У педколективі, де я працюю, від нього припухли. Стефаникова «Новина» стала загальноукраїнською, хоч ми й досі не маємо лексичної повноти Стефаника. Вона жахлива у серійному виданні «Литературные памятники», вона розпливчаста в професорському романі Процюка про Стефаника. Але вона світла й страшна в читанні, навіть для волгаря Пєшкова (Горького). Стиль поета -¬ це не лише певна доза діалектизмів, це світ законів і субординацій, який далебі не з хаосу.

- Деякі сучасні філологи вважають, що потрібно збагатити український питомий словник західноукраїнськими діалектизмами. Погоджуєтеся з такою думкою?

Західна Україна строката своїми ізоглосами. Це Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина,Покуття, Буковина й Закарпаття.Кожний регіон – ¬ це окремі словники, які творять нашу національну мову. Література давно збагачена Західною Україною. Вам недостатньо Франка, Кобринської, Турянського ?

Я знаю багато художників старшого й середнього покоління. В Ужгороді, Львові, Франківську ¬ купа різних виставок, які в міру можливостей відвідую. За власними уподобаннями обираю майстрів, які ілюструють мої книжки. Постмодерну не властива сакральність. Якби наш постмодерн досяг бодай «бойчукістів», я б зняв з голови крисаню, яку, до речі, ніколи не одягав.

- Петре, з якими основними проблемами Ви стикаєтеся під час учителювання? Чи правду кажуть про зіпсоване комп`ютеризоване покоління?

Покоління не зіпсуте, це інше життя, інший світ. Навіть розповіді своїх батьків я сприймав через призму свого часу. На щастя, без комуністичних заковик, бо релігія для мене була цікавіша.
Нинішня українська система базової освіти дає всі шанси для нехоті вчитися. Я за свою платню не можу купити того ж нормального компа, а ще ж треба їсти, митися,голитися й прасувати. Педагог – це не піар-менеджер,даруйте. Вже шестикласники фінансово оперують краще за нас і без знання абетки напам`ять.

Студент, який платить за іспит професору хабар, не знає і не знатиме літератури, а футбол, порно,бухло. Мені вісім років до пенсії, як не гальмане реформа, то вже не хочу і в ліцей. Студенти, як і поети, бувають талановитими і бездарними. Це ще з часів створення «Гаудеамуса». Я був лінивий студент, але не тупий. Тупі студенти – це жахіття. Тож будьте мудрими й розумними.

Фото запозичене з – httpdic.academic.ru