«Ти знаєш, як це, коли тебе убивають в моральному сенсі, а рідні навіть не намагаються тебе врятувати? Ти знаєш, як це, коли ненавидиш рідних? Ти взагалі відчувала любов і ненависть до мами?»…

Холод. Мороз -22С…Я йду по снігу швиденько, щоб встигнути в магазин до обідньої перерви, бо зазвичай з 13:00 до 14:00 такі черги у «Фуршеті», що іноді і обідати не хочеться. Біля самого супермаркету маленький хлопчик 8 років грається з собакою. Те, що біля моєї роботи купа собак бездомних, то факт. Але люди добрі підгодовують їх і навіть собаченят, яких привела риженька. Я б в такий день не звернула б уваги на цю картину, бо зазвичай постійно хтось грається з тими собаками і цуценятами. Але при такому сильному морозі хлопчик без рукавичок і в кедах, які були порвані і пальці ніг майже йорзали по асфальті! Я зупинилась і запитала звідки він і чи хоче їсти. Він сказав, що чекає сестру і милостиню не просить. Я підійшла до ближнього магазинчика і купила пару булок і чай. 

Протягнула йому, він недовірливо дивився, а потім схопив і почав їсти. Ми почали говорити, тобто я практично говорила, а він тільки щось бурмотів. Так ми стояли мабуть хвилин 15 і не знаю звідки підійшла дівчина, схопила хлопчика за руку і потягнула кудись…
Я розвернулась, щоб піти на роботу, бо їсти вже не хотілось, а вона підійшла до мене і сказала «дякую».  Протягнула руку і сказала, що її звати Мирослава. Ми почали розмовляти і вона попросила купити їй молока і гречки, бо не має чим нагодувати братика. Як я потім дізналась його звати Богдан. Ми зайшли в супермаркет я купила все, що вона просила і сказала, що можу в обід купувати їм щось недороге, бо у самої грошей небагато. Мирослава погодилась і назначила час, коли ми будемо зустрічатись.
Обід…Два тижні по тому. Я стою на морозі. Я чекаю в супермаркеті. Я прочекала годину, але вона не прийшла. Наступні три дні так само. Більше вона не з’являлась. І я розумію, що нічого не зробила, щоб допомогти їй!
Це моя сповідь про її життя.

« Я народилась  в Києві і жила тут до 7 років, а потім  в дитбудинку в Чернігівській обл. (назву ДБ вона не називала, але я і не запитувала). На вихідних приїздила до мами. Вона сильно пила, але бували дні, коли вона обіцяла полікуватись, покинути пити горілку і забрати мене з того жахливого місця. Я їй вірила, бо це єдина моя рідна людина. О, ти не знаєш, як я їй вірила! Кожен день підходила до вікна в дитбудинку і стояла так до обіду, чекаючи, що вона приїде і забере мене. Але вона не приїздила. Минали роки, а її не було. Перестала навіть приїжджати в гості до мене, привозити подарунки. Вона просто викинула мене зі свого життя. У тебе таке бувало, коли ти любиш маму, а водночас її ненавидиш? Коли вночі прокидаєшся від того, що тебе хочуть зґвалтувати старші хлопці і ти тікаєш в якийсь куток, закриваєш очі і кличеш її. Просиш Бога, щоб вона тебе почула і забрала з цього божевілля. З роками ти перестаєш відчувати. Почуття перетворюються на байдужість. Ти живеш лише для того, щоб захистити себе.
Тебе коли-небудь ґвалтували? А мене тричі! Перший раз було дуже боляче. Вони тикали в мене якісь предмети,я  кричала на допомогу, але ніхто не прийшов! У нашому дитбудинку жило на той час 120 чоловік і ніхто не допоміг. А мені було лише 10 років…Наступні рази я просто навчилась лежати спокійно, відключати свої емоції і повністю погружатись у світ інший, видуманий мною. Нарешті приїхала мама і мені дозволили відвідувати її на вихідних, але для цього треба було мати дозвіл директора.
Вона пила і далі, але стала більше тримати себе в руках. Ти не уявляєш, як я її чекала всі ці роки, я хотіла її тепла, щоб вона сказала мені, що всі ці жахіття скінчились і що ми тепер будемо разом. Але мене чекав новий сюрприз. Вона родила братика!   Вітчим був дуже великим чоловіком і, коли він бив маму, я не могла її врятувати від нього. Коли наступної суботи я приїхала додому, то мами вже не було. Він її вбив.
Сльози? Ти хочеш запитати чи пожаліти мене? Мені твоєї жалості нетреба! Я привикла себе сама захищати і не люблю, коли мене виставляють в жалісному світі. У мене ще непогана доля, ти не знаєш, як інші жили в «дєтдомі» і як їх ґвалтували їх же батьки, а деяких так били, що вони тепер каліки. Так, що в мене життя ще дуже світле.
Я забрала брата і ми жили деякий час у підвалах. Я почала заробляти гроші, продаючи «дещо» ( я не питала, що саме, але, як мені здалось, це була наркотики). Змогла його хоч якось одягати і годувати. З того клятого місця (мається на увазі дитбудинок) я пішла і рада, що більше туди не повернусь! Мій «директор» (як я зрозуміла з розмови то був «чорний») хотів мене завалувати зі своїми друзями. Вони не українці, тому розмови їх я ніколи не розуміла, але відчула, що зараз зі мною буде, бо бачила не раз такі очі в хлопців  в «дєтдомі».
Тепер я постійно переховуюсь і боюсь, що вони можуть мене знайти і вбити. Моє життя нічого не коштує і я давно себе втратила, але братика шкода. Він розумний, малює постійно якісь картинки, як мені здається, вони будуть колись досить знаменитими!
Я тебе попрошу одне – ніколи мене не жалій, бо це найменше, що я хочу отримати від людей! І ще, якщо одного разу я не прийду, то значить мене не має в живих. Тому не шукай нас і не розповідай нікому про нас.».

Сьогодні я прийшла знову на наше місце, але її не було. Минуло вже 5 днів. Я малому знайшла чобітки і теплу курточку (купила на «секонді»), але так і не змогла віддати, бо Мирослава більше не з’являлась.  Тримаю все на роботі, бо сподіваюсь, що Богдан знайде мене чи попросить допомоги (хоча дуже сумніваюсь, вони звикли самі себе рятувати). Він знає, де я працюю і знає,  в який час я виходжу на обід. Вірю, що вони обоє живі і десь тимчасово переховуються. Найбільше шкода дітей, які живуть в «дєтдомах». Ті дитбудинки, в яких я буваю зазвичай, світлі та чисті місця. Але можу уявити, в яких живуть діти подалі від Київської обл. Бо пару разів бувала в дитбудинках в Херсонській обл. Враження не описати словами, то дійсно жахливо!
Написала і мені стало легше, бо так тяжко тримати все в собі…Я знайшла непоганого психолога для Мирослави і місце, де вони б могли тимчасово пожити, але їх немає…
Діти – майбутнє наше, тобто нашої країни. Вони те майбутнє, яке буде після нас будувати цю країну. І як Ви думаєте яким вони його бачать і чи бачать взагалі? От і в мене відповідь одна – ненависть до нас.Так, саме до нас, бо ми відповідальні за їх дитинство! Що зробив кожен із нас для цих дітей? – Нічого! Влада «забила» на свій народ, тому пустила своїх дітей пливти самотужки за течією.
Найбільше злить мене те, що якісь «чорні» приїхали в мою країну, розповсюджують наркотики серед нашої молоді, ґвалтують наших дівчат, а менти це все прикривають! Ми, їдучи в іншу країну, мусимо погоджуватись з купою правил того народу, до якого їдемо працювати, жити чи просто подорожувати. Але, коли приїздять до нас, то можна робити все, що хочеш, бо у нас продажні менти, продажна влада і байдужий народ!