Навіщо у світі є Україна? У відповіді на це питання наша доля, наше майбутнє, як народу.

   Дехто скаже: „Мені однаково , чи є та Україна, чи її немає.” Інші розглядають Українську державу лише як майданчик для реалізації своїх бізнес-інтересів та задоволення особистих владних амбіцій. Зрештою, для цих людей неважливо, якою буде наша країна в етно-культурній площині. Тому вони з легкістю розмінюють все українське на бізнес-можливості, на „старшобратню” прихильність.

    Але ж українці – народ. Ми виплекані цією землею, сформовані нашою минувшиною. Ми – неповторні.

І навіть у страшному сні не могло наснитися, що в незалежній Україні саме існування українців як нації опиниться під загрозою. До цього призвела, з одного боку, агресивна інформаційна експансія Росії, з іншого боку, наша надмірна толерантність, що переходить у безхребетність.

  На мою думку, відмова від своїх традицій, від рідного слова, має два аспекти.

По-перше, людина свідомо чи несвідомо залишає нібито гірше на користь начебто кращого, немовби стверджуючи меншу вартість витвореного своїми пращурами перед чужинським, визнає упослідженість і свого коріння і, зрештою, себе самої. Виникає, свого роду, генетична модифікація душі. Людина починає продукувати чужорідне, часто знижує рівень свого буття до чисто споживацького.

   По-друге, така відмова збіднює все людство, позбавляючи його можливостей, які здатне було витворити втрачене мовно-культурне середовище. Русифікація – це свого роду вбивство для одних і самогубство для інших.

 І національна зверхність,  і упослідженість –небезпечні крайності.

      Християнство, прийняте нашими предками, в своїй ідеальній суті, гармонійно поєднує й індивідуально-особливе, притаманне тому чи іншому етносу та об’єднуюче начала. Таким чином, на противагу імперському примусу чи поганській подрібненості, витворює світ єдиний у своїй різноманітності. І наше надзавдання вистояти і вказати саме на ці можливості співіснування і розвитку.