Іван БІЛИК — автор багатьох романів. Лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка (1991), Всеукраїнської літературної премії імені М. Старицького за найкращий роман року (1984). Три роки тому побачив світ десятий роман Івана Білика «Яр». Зараз він перевиданий в «Українському письменнику». Та виявилося, що цей твір не найновіший, а ... найперший, задуманий у студентські роки і написаний ще до відомого й навіть свого часу «скандального» історичного роману «Меч Арея». І перша спроба його оприлюднення була наприкінці 60-х років.

«З цим твором пов’язана хитромудра епопея», — згадує Білик. Знав, що йому закинуть націоналізм, і це підтвердила замовна рецензія Наума Тихого. Та директор видавництва «Дніпро» Олександр Бандура захистив автора, ще й дав йому мудру пораду: «Замкни у далеку шухляду, загуби ключа та відкрий років через 20». Так Білик і зробив.

Відклавши «Яр», він пише історичний роман «Меч Арея». І тут ідеологічна машина дала відчутний «збій», простіше кажучи — партійні наглядачі цей твір проґавили. За Біликом виходило, що слід переглянути тодішні офіційні уявлення про час та обставини заснування Київської держави... Петро Толочко написав «закриту» погромну рецензію для видавництва «Молодь». Але допоміг інший, незаангажований історик Михайло Брайчевський. Той спрямував автора до директора Інституту археології Віктора Шевченка, який відгукнувся про твір цілком позитивно, і «Меч Арея» дивом побачив світ у пам’ятному 1972-му (саме тоді була друга хвиля арештів наших дисидентів).

Преса накинулася люто, і навіть московська «Правда» зазначила «ідейну шкідливість» роману. Зрозуміло, йшлося не про історичну достовірність, просто Білик порушив ідеологічне «табу» на будь-які згадки про Київську державу до 482 року, офіційно визнаної дати заснування Києва.

Рукопис «Яру» витягнув із шухляди у 1990-му. Видавництво набрало аж 250 тисяч замовлень, та завадив економічний «обвал». У 2008-му роман вдалося видати для «Бібліотеки Шевченківського комітету», але книжки, відповідно, осіли по бібліотеках. І ось маємо друге видання, вже — для книгарень.

Як відзначає автор передмови Микола Шудря, це — новаторський твір. Герої роману з 30—40-х років — не гвинтики, припасовані до системи, що без вагань віддають за неї життя, як Павло Корчагін чи Олег Кошовий. Це нормальні, мислячі, інтелігентні люди з їх сумнівами і складним духовним світом.

Нагадаємо, що за імперською ідеологемою історія твориться у безперервних війнах, що нагадують двобої міфічних богатирів, де немає місця для духовної драми особистості. Натомість герої «Яру» потрапляють між жорна двох імперій, що й стає їхньою трагедією...

Герой дивом пережив заслання на Колиму, звідки утік, а вдома опинився між двох вогнів — німецьких і більшовицьких. Його кривди, поневіряння по світах — це й доля всього народу, який у плині століть прагнули зробити покірним суб’єктом політичної гри. Як і герой роману, сам Іван Білик, за висловом літературознавця Анатолія Шпиталя, довгі роки «писав книжку, яку змушують писати ті, кого вже давно немає серед живих».

Ось вони. Дід Яків, двічі засланий на Соловки як «політичний», бо у молоді роки був «народником», учасником таємної організації «Чорний переділ». У Харкові, можливо, зустрічався з її чільником, поетом Павлом Грабовським. Заарештований утретє в 30-ті роки, додому вже не повернувся.

Бабуся, Оксана Котляревська, з роду іконописців, а ще й далека родичка автора «Енеїди». Дізнавшись про це, її портрет малював 1952 р. відомий графік Василь Тищенко. Саме вона виховувала малого Івасика, врятувала його від голоду в 33-му році.

Батько, Іван Вакуленко, закінчив учительську семінарію, працював у школі, а потім став священиком Української автокефальної церкви, настоятелем Троїцького храму в Градизьку. У 1929-му, ще до народження сина, його заарештували у справі «Спілки Визволення України». Це Сергія Єфремова та інших натхненників автокефалії судили на відкритому процесі в Харкові, а простих священиків убивали на місцях. Зберігся його власноручний напис на фото: «Споминайте, споминайте, споминайте. Кременчук, 5-й ДОПР».

Тоді мама, Ніна Яківна, й дала синові своє прізвище — Білик. Була вона модною кравчинею. Та коли схопили чоловіка, довелося ховатися від арешту на Півдні, працюючи у городніх комунах болгар і греків.

Чимало з маминих розповідей він переніс до цього твору, в основі якого — власні враження. Адже у 1943-му, коли німці залишили його рідний Градизьк, що став прототипом селища Яр, Іванові Білику вже минав 14-й рік. Ну, а про Колиму й табірні муки розповіли патріоти, яким пощастило дожити до хрущовської «відлиги». Так ось чому «першим у задумі», за висловом автора, був «Яр»!

Назва роману метафорична: яри пожирають землю, якої щодня залишається все менше. Це образ усієї України: кожен, хто зраджує, посилює ерозію нашої свідомості, культури, ідентичності, а отже — державності. Метафора здається складною, насправді ж усе дуже просто. Не стрибай до яру забуття, але посади дерево, яке своїм корінням захистить українську землю і тебе на ній... Важливою складовою задуму Івана Білика є питання віри й довіри: «Людина влаштована так, що всім разом, усьому світові не вірити не можна. Така в нас природа, що усталилася віками й тисячоліттями; первісний поділ буття на світле і темне передбачає, крім іншого, й добрі сили...» Герой роману вірив спочатку одним, потім іншим, нарешті — третім. Як наслідок — зневірився, що й стало його трагедією... Це змальовано ще у Книзі Буття: Адам і Єва вірили Богові, потім повірили дияволу, за що понесли покарання, у яке теж повірили. Напевно, людина має вірити тільки Богові, вищому розумові, і ця віра допоможе виявити власну свободу волі, спрямувати її на добро. «Якщо в тебе гени не зіпсуті, то ти — гуманіст», — додає Білик.

У романі відображена чергова поразка визвольних змагань. Та наш славетний філософ Сергій Кримський вважав, що воєнні й політичні поразки протягом століть тільки доводять незнищенність України. Іншому народові вистачило б і половини таких випробувань — він би зник. За концепцією Арнольда Тойнбі, народ, який витримав сильні виклики, має майбутнє.