11 листопада у Києві буде презентовано мемуари В.С. Черномирдіна «Время выбрало нас», опубліковані у московському видавництві «Художественная литература». Це перша частина трилогії, написана на основі диктофонних записів розмов «на трьох»: російського посла, його помічника Євгена Бєлоглазова і письменника Петра Катериничева. Так вийшло, що остання їхня розмова відбулася за декілька днів до смерті Віктора Степановича (розділи з книги «Время выбрало нас» газета «День» опублікувала у №№227-228 10 грудня 2010 р.). До речі, у Російському центрі науки і культури у п’ятницю також відкриється фотовиставка, присвячена російському політикові і дипломатові.

«Черномирдін, як кажуть, зробив себе сам. Він родом із багатодітної козацької родини села Чорний Отрог (глибинка Росії), був директором найбільшого у Європі газопереробного заводу, потім міністром СРСР, головою уряду Російської Федерації, Послом РФ в Україні. Головним автором цієї книги є Віктор Степанович — досвідчений оповідач, розумний і цікавий співрозмовник. У цих мемуарах прихована таємниця: як стати успішною, цілісною і значимою людиною? Як відбутися в житті? Роль «заявлених авторів» книги (Бєлоглазова і Катериничева) була в тому, щоб почути черномирдінські розповіді й передати їх читачам. І не лише тим, хто пам’ятає колишній СРСР, але й молоді, яка лише починає свій життєвий шлях», — пишуть у передмові книжки «Время выбрало нас» автори.

З «Днем» Віктора Степановича пов’язували особливі стосунки. Навіть своє перше інтерв’ю в Україні як Посол Росії він дав нашій газеті. І тому на прохання «Дня» Петро Володимирович Катериничев надав фрагменти, що стосуються України, які увійдуть до наступного видання.

«Останні вісім років В.С. Черномирдін був Надзвичайним і Повноважним Послом Росії в Україні і Спеціальним представником Президента Росії з розвитку торговельно-економічних відносин. І парадокс, більше того, феномен Віктора Черномирдіна — політика, людини, дипломата — в тому, що зустрінутий політичним співтовариством України насторожено, як «російський генерал-губернатор», за вісім років перебування в Україні він сприймався не лише простими людьми, але й українськими політиками.

От як говорив про це три роки тому сам Черномирдін:

— Раніше я вважав, що знаю цю країну — адже багато їздив, зустрічався з людьми... Тут працювали наші підприємства, коли я був союзним міністром, з українцями спілкувався й на Півночі. І приїхав сюди вже зрілою людиною — з досвідом найрізноманітнішим, і життєвим, і політичним.

А виявилося — що зовсім не знав. І можу сказати, що багато людей в Росії, і не лише політики, Україну не знають — бачать такою, якою хотіли б бачити, або знають з минулого, поверхнево, коли ми були єдиною країною — разом жили, вчилися, працювали... А тепер — ми можемо знати один одного, але не знати до кінця або не розуміти країну. Це стосується не лише росіян — українці також мають абсолютно мінливу думку про Росію, навіть ті, які працюють у Москві: Москва — не вся Росія.

Україна тепер і назавжди — теж частина мене. І тому все негативне, що є сьогодні в житті цієї країни, я сприймаю хворобливо. Не лише як російський посол — як людина. І одразу скажу — навіть у цілій книзі укласти стільки років моєї роботи — та що роботи, життя в Україні — немислимо, неможливо. Та і не можу я зараз, обіймаючи дипломатичний пост, розповісти все, що знаю, що хотів би, що вважаю важливим. Можливо, повернуся до цього. Хоча деколи проривається... Я прагну стежити за тим, що сказати по суті. А вже як... Головне, що мене розуміли і розуміють. І тут, і там. Скрізь!»