Кажуть, Вольвач упорядкував спомини про Миколу Степановича Вінграновського. Не знаю, хто там і що. Почитаєме як мовлять закарпатці.

Я ж спробую промислити Вінграновського як поетичну і людську планету у своєму житті.

Любов до нього як поета у мене розпочалась ненавистю.

Розпочалось все ще у школі. Коли познайомився у Чернівцях з другим живим письмаком у своєму житті Віталієм Колодієм,  прочитав його біографічну довідку і побачив, же він родом з Первомайська Миколаївської области. Звідтам і Микола Вінграновський.

Узяв-єм у бібліотеці його вибране «КИЇВ» -- і не міг читати. Ці численні алітерації, якісь метафори, якесь незрозуміле мені тоді проторище дивоглядних стихій викликали страшну ненависть до автора.

Недозріла поетична душа, звична до традиційної поезії ще не могла осягнути висоту і велич цієї поезії – її огром і її ваготу.

У 1986 році в Ірпені була зустріч з Миколою. Він щойно тоді повернувся з Генасамблеї ООН. Це був артист, його голос гримів і тиховів. Він читав баладу про слово а потім баладу про лиманського Гайавату. Враження потрясаюче. Саме тоді я й кинувся до його поезії – і ця стихія забрала цілком і назавше. Без Вінграновського не обійтись, якщо ти поет в українській стихії – бо Микола – це школа: алітерації, метафори, ритмомелодики образу. А які в нього назви: «Атомні прелюди», «Губами теплими і оком золотим», «У глибині дощів»…

Коли у 1996 році ішлося про малу Шевченківську премію – зустрічався з Миколою у нього в помешканні на Гончара. Завдячую Богові за це спілкування. Він мені пояснив свій вибір – чому «Сталінка» а не «Пригоди Котамури». Розказав про «Манюню», яка ніколи не буде дописана, та про «Наливайка». «Наливайко – це я» -- остання фраза Вінграновського, якою ми розпрощались.

Назавше.

Вінграновський пішов від нас – пішов його голос, манера говорити, тримати чарку – але залишилась його неймовірна, космічна стихія пекельного українського вірша – «У синьому небі…», «Тринадцять руж під вікнами цвіло…», і не менш сильна його українська стихія у прозі – «Сіроманець», «Літо на Десні».

У синьому небі він висіяв   ліс, щоб ми дивились на сонце.

Роман КУХАРУК.