Сучасна молодь опинилася перед різноманітним і спокусливим вибором – може, тому, що життя вже не нормоване та не нагадує графік: жовтеня – піонер – комсомолець… З одного боку, коло можливостей розрослося, а з іншого – виникла небезпека обрати „не ту” дорогу чи стати жертвою маніпулянтів.

        На жаль, в Україні досі існує проблема нерозуміння молодіжного націоналізму, який багато людей плутають із шовінізмом. Авторка цих рядків зіткнулася з нерозумінням вітання „Слава Україні!”, почувши у відповідь: „Залиш це вітання націоналістам, я за духом космополіт”. Виходить, законослухняна людина, яка народилася й усе життя прожила тільки в Україні, не повинна бажати слави ані рідній державі, ані її героям? Тоді куди поділися демократичний вибір і повага до чужих поглядів – урешті-решт, твердження «был бы человек хороший?»?

        Поняття космополітизму притаманне поколінню після 20 років – до 30-ти, тобто людям, які ще пам’ятають Радянський Союз і не отримали достатньої української освіти. Як правило, це вихідці зі змішаних (найчастіше українсько-російських) родин, де спілкування відбувалося російською мовою. Якщо ж родина неповна, то важливим є те, з ким із батьків дитина спілкується більше – тобто з носієм якої національності.

        „Напівкровки” інколи самі не можуть віднести себе до якоїсь національності й тоді заявляють добірною українською мовою: „Я космополіт! Але російська культура мені ближча – хай простить ненька Україна…”. Ці люди самі собі суперечать, адже космополіт не може відчувати якусь особливу близькість до однієї культури.

        У „космополітизм” втручається ще й риса української ментальності – готовність впустити до себе чужих, не завжди усвідомлюючи, що контакт може бути однобічним: чужинець зрідка поступиться своїм.

        „Космополіти” можуть упереджено ставитися до націоналістів, кажучи: „Я космополіт і пишаюся цим, тому що бачу світ у всіх його барвах, а не скрізь червоно-чорні окуляри!”. Така нетерпимість може відштовхнути навіть „нейтральних” українців (а насправді патріотів) від „дволиких Янусів”. Висновок, який можна зробити з наведеного прикладу: націоналізм – не та тема, на яку варто говорити з „космополітами”.

        „Дволикі Януси” йдуть далі в своїх уподобаннях. Можуть із насолодою відвідувати храми УПЦ КП, слухаючи український спів – і водночас уважно читати стосами баптистські журнали. Спілкуватися з сектантами, бо ті позичать якусь копійку. Охреститися за власним бажанням – і одразу принести жертву Шіві (не людську – і то добре). Носити і хрестик, і амулет невідомо якого народу та невідомо якої віри. Прикрашати квартиру речами з „клубу” Харі-Крішна чи Харі-Рама. Абсолютно серйозно розмовляючи про християнство, можуть запевнити, що в їхній домівці живуть японські боги. І таких прикладів безліч. Отже, зранку молимося Ісусу, в обід – Брахмі, а в критичну мить звернемося до ацтекського бога? Чомусь мені все це не смішно. „Повір у пень – і ти врятуєшся”?

        А тепер подумаємо: чи справді червоно-чорні окуляри (чи блакитно-жовті – ну, то хай уже буде „по-їхньому”) обмежують свідомість? Чи буває обмеженою любов до України? І чи не обмежують свідомість мантри (від яких недалеко й до психобліку), запалювання чужих курильниць і, врешті-решт, звернення до „рідної” російської культури? Чомусь спостерігається сумний парадокс: ми, носії „червоно-чорних окулярів”, не нав’язуємо своїх поглядів, а „космополітам” притаманна агресивна  поведінка, яка завершується мрією: „В Москву! В Москву!” – висміяною ще Чеховим… Перевірено: якщо „космополіт” прочитає в Біблії заборону звертатися до чарівників і тих, хто викликає мертвих, то не повірить Святому Письму, гнівно сказавши, що Біблію „багато разів переписували, і твердженню про магів не можна вірити”. Тобто моделює світ лише так, як вигідно йому – і більше нікому. І піде не до храму, а протоптаною стежкою до баби-шептухи, яка зніме не тільки пристріт, а й сережки, годинник, каблучки… Піде, щоб потім спокійно дивитися в очі священику.

        Тож які окуляри носити? У нас, письменників і науковців, вони прозорі.