Сей роман починається як життя і як життя обривається. Про віщо він? Про любов. До хлопчика. До жінки. До одвічної таїни плину людського життя альбо людського існування.

Івлін Во, «Повернення у Брайдсґед» (Evelyn Waugh, Brideshead revisited), року божого 1944-го.

Відверто кажучи, не чекав од сього автора такого глибоко-глибинного, елегійного і усепроникного твору. Я би його примістив ув один ряд з вершинними медитативними романами Джона Стейнбека, Джека Лондона, Івана  Ґончарова, Віктора  Міняйла а Ґермана Мелвілла.

Піхотний капітан Чарльз Райдер повертається до Брайдсґеда – помістя одного з британських католицьких давніх родів, де проминула його молодість через любов спочатку до Себастіана, а перегодом до Джулії – його сестри. На героя нахлинають спогади, які затоплюють і самого читача.

Во услід за своїм героєм повертається у часи початку, коли «очі мої полишались сухими до усього, опріч поезії».

Життя триває у сьому романі у трьох, якщо не більше, художніх атмосферах – умирання старовинного британського роду на тлі аґресивного наступу світу чистоґану, акцій і грошей, веселе життя ув Оксфорді, де дружба між двома юнаками мусить бути любов'ю – чуттєвою а усепроникною. Іґо родини над творчою особистістю. Любов до жінки як спроба любови до себе.

Герой одвертий зі собою у своїх спогадах і дає читачеві чудову художню реальність до спроби її осмислення: «я тоді шукав любови, і я пішов, охоплений цікавістю і ледь утомленим, неусвідомленим передчуттям, що десь зрештою віднайду ті низенькі дверці у стіні, яку, як я знав, і до мене уже віднаходили инші і яка вела у потаємний, зачаклований  сад, куди не виходять нічиї вікна, хоча він і розміщений у самому серці сього сірого міста», «Він (Себастіан) був чудовно красивий тою позастатевою красою, яку у ранній юности, начеб дзвінка пісня, кличе до себе любов, але в'яне при першому ж подиху студеного вітру.»

Коли пізнаєш людину, яка тобі не байдужа, доходиш до першоджерел – узаємостосунків сієї людини з оточуючим світом, з собою, і урешті-решт зі своєю родиною. Себастіан не отримує у родині того статусу, на який розраховує, тому ворогує з нею, а потім тікає у пиятику, а коли се не удається – тікає у світи. Герой роману не уникає полапки чужої родини. І утрачає Себастіана («Любов його не стала студеною, але стала безрадісною, позаяк я не ділив з ним більше його самоти»).

Инші герої з оксфордського періоду – се богема, яка має свої думки про світ («ті, у кого є приваба, мізків не потребують», «я би не міг любити людини, що схожа на мене характером», «Блаженні лінощі молодости! Як неповторні вони але як геть потрібні. І як швидко і безповоротно минають!», «Єдина біда – се ґазети і родичі») і своє розуміння життя, як естетичне, так і філософське. Воно близьке до Вальда, але Во глибший і природніший у показі сих речей.

Стосунки героя зі своїм батьком рівні а красномовні – «живи за свої гроші, але коли не матимеш їх, то іди до мене по них, а не до жидів».

Батьки Себастіана – зовсім иншого замісу а трибу життя.

Після Оксфорду кожен іде своєю дорогою. Себастіан їде у світи, тікаючи від себе і самознищує себе. Герой стає малярем, одружується, має дітей. Але його гризе якейся незадоволення тим, що має («ніщо, по суті, нам не належить, опріч нашого минулого», «цілих десять мертвих літ», «чому любов примушує мене ненавидіти цілий світ?»). Се його приводить до неудалого роману з Джулією – сестрою Себастіана.

Рекс – чоловік Джулії – тип новітнього скоробагатька, цинічного, поверхового, грошовимірного. Саме він іде у політику і іде переможно новим життям. Українцям треба уважно проаналізувати сей образ, аби пояснити собі світогляд наших вітчизняних горе-скоробагатьків, яким ми довірили майбутнє нашої Нації.

Роман Івліна ВО – се саме життя, у якому кожен може віднайти свої потаємні думки, співмірити свій життєвий досвід з художнім досвідом героїв. При чому сей твір написаний тонко, пристрастно, світло і свіжо. Час минає, та він не старіє і не утрачає своєї глибини а вагомости.

Цікаво, коли український читач отримає сей шедевр світової прози на свою книжкову полицю рідною мовою?