Очі Бога трави – над нами – і в нас самих.

Бог є на землі і він веде мене по світі.

 Бог поклав переді мною збірочку київського мажора, міщука, сина українця і угорки, який знав каварні, оперу і музику з дитинства.

В нього не було почуття гумору. Він любив Вікторію Стах. І я її любив. Як колегу по літературі. Ми познайомились з нею на студії Терена. В Ірпені 1989 (вдячен є Цибулькові – і нині, і повсякчас, і на віки вічні) вона накинулась на мене з кулаками – фігуральними – за мій вірш про завоювання Києва буковинским провінціялом з вишиваною торбою на плечі. Я не відмовився від того вірша аж дотепер. Бо то правда --- кождого провінціяла, не тільки буковинского.

Я був у гостях одного літа у щасливій родині Могильних у старій українській хаті поблизу цвинтаря Берковці. Перегодом на тім цвинтарі поховають Івана Козаченка. Без мене. Бо Юрко Бедрик посоромиться признатися мені, що нема кому трунву нести до ями. А тогди була ідилія. Щаслива газдиня Вікторія. Чуйний кум Малкович со жоною своєю Яриною, що боялась літати, а їхала.

А я прийшов як фуй на вісілє – без нічого. Аттила чуйно мені про тоє повідав – не гоже так, не по українському. Той вагомий урок я запамнітаю на все своє прийдешнє життя.

Були ще зустрічі – голос Аттилин є в мене в свідомості: не завше приємний, занудний, нетолерантний. Віта чітко позначила мою заувагу про відсутність почуття гумору. Могла би жити, тато добрий, але мама…

Коли Аттила напивався – завше співав угорських пісень – мама у нім говорила.

Він видав поезії, повістину для дітей… але спився і помер.

Чи я йому чимось поміг? Анічим. Я не чув його, не розумів, не відчував.

Але тепер Бог поклав перед мене його збірчину поезій 1991 року. ОБРИСИ МІСТА.

Читай, хлоню, і віруй.

Це жорстко міська поезія. Це жорстко київська поезія і жорстко українська.

Протягом 1000 років Київ триває як фатум, як хрест, як Дніпро у своїх берегах: «найбільша чесність київського передмістя в тому, що нас ніколи не питали – куди ми йдемо», «Україна починалася з Відрадного», «Місто дзвінкове в плачі голову закинуло», «Місто, мов легкий вінок, гойдається на течії зеленій», «Річард заскочив до Києва, щоб побудувати замок і піти, а ми лишаємось тут назавжди».

Він дуже еротичний, цей Аттила, його переповнює жага мокрої, хтивої, свіжої і жіночної жінки: «Піди зі мною, щоб я не повернувся», «Ходою тигриці самотнім пероном: молоді стенеа роздирають білизну – спрага: біла піна Кіприди у вузеньких трусиках», «Жінки на переїздах – наче розкриті роти ночі, волаючої за нами», «штивний дотик її рук і несподівану відвертість губ і очей», «наче мідний меч, злітаєш в моїх руках, сяйвом залита, стрімка», «жінки повільно з тісної білизни виходять і,  білі стегна звільнивши, білими гарячими ногами прагнуть спіймати безмежну ніч, сплітаючи їх у нас за спиною. І якщо ми приходимо вічними вершниками, ми нашу волю по колодочку вбиваємо у Схід», «Жінки – білі, м’які і мокрі», «Садом ідеш струнка», «маврітанка на вивісці бару елегантно знімає трусики», «В дівчат з каварні не губи, а квіти».

Але місто і еротика не затуляють головного — вартости свого покоління. Чи невартости його. Ущербність покоління – наліцо, най Бог простить мені цю совдепканцелярщину. Аттила Могильний гостро відчував триб свого покоління – триб покоління епохи перемін: «наче вино, настояне на травах: вікно – це неминучість скла, перед яким зупиняємося», «Сон – найдовший стан перебування нашого на землі», «Якщо колись ми покладемо наше життя на музику, це буде музика куряви, цегли й мазуту, де найбільшою поезією були ми», «Бітлз – це наша юність, але про нашу любов ми напишемо самі», «я думаю, що в наших кварталах існує своя музика і ми намацаємо її», «Твоя юність пройшла, твоя зрілість нікому не потрібна», «Вночі прокинешся і відчуєш спрагу: таке враження, що тебе розстріляли», «Хто з нас народ, ти чи я?», «Ми тільки спориш на цих вулицях», «тож все – вогонь, нехай по нас для инших виростають крила», «Бери меча, що розірве це коло».

Аттила Могильний у своїй збірці поезій показує себе майстром – ритмів і метафор.

Прикладом колосального ритму слугує вірш «Музика приходить» де панує єдність початку і кінця: «Музика приходить раптово… і ти спалахуєш мов лампочка, яку вкрутили в патрон». А що між тим? Життя.

Опріч ритмів – метафори, образи, свіжорадощі: «коли з каштанів летять краплі води», «тролейбуси з обмерзлими вікнами», «дерево стріл», «Всесвіт над нами – наче тінь снігопаду», «річка – наче сік з берези», «а стіни пахнуть, мов бузок».

Наприкінці книжки він виходить на новий простір реальности – портрети характерів («Стрільби», «Малий, що йде»).

Насамкінець сього ретельного спомину варто згадати легіт в поезії: «Ти посміхнулась так сумно, як встає туман на світанку, плутаючи фарби афіш. Ти посміхнулася сумно, і сумно дзенькнули келихи, як трамвай на мосту у тумані. Ти посміхнулась так сумно, ніби ми розставались назавжди. Ти посміхнулась так сумно», а також в поезії гураган – Нації: «Танки горять по всьому обрію, І мій народ створює себе – я не знаю такої сили, котра може його зупинити… Чоловік іде дорогою. Іде жменька попелу, що веде за руку дитину. Славмо.»

Отаке.

Ми мало спілкувались. Мало розуміли одне одного. Але Бог поклав мені перед очі «Обриси міста».

Я не знаю, де могила Могильного, я не знаю чи йому там добре і затишно.

Але я чую його живий голос і чую його енергетику – через слово.

Спогадаймо Аттилу незлим тихим – він виконав своє призначення на землі. І сповна.

Роман КУХАРУК.