Володимир Поліщук – унікальна постать в українському літературознавстві. Він не тільки пише свої рецензії, есеї а монографії, а й публікує першоджерела – твори тих, про кого пише і про кого, безперечно, забувати не варто.

Точка відліку для автора – Черкащина. Цей своєрідний черкаський шовінізм дещо ріже око, проте він здоровий, продуктивно-вартісний.

Про це свідчить і збірка есеїв «Про класиків, неокласиків і сучасників».

Розпочинаючи від пракоріння автор вміло веде читача до сьогодення.

Вигулькують малознані імена (Роман Гуцало, Василь Безпалий), а той малознане про відомих.

До негараздів варто віднести наліпку «шухлядна» до поеми «Короїди» Гірника-старшого, хоча вона побачила світ у «Вітчизні», наївно-безвідповідальне трактування боротьби за НСПУ 2003 року (результат – розграбоване майно, занепад літпроцесу та видавничої справи тощо), цитація абсолютно неадекватної і не гідної українця улюбленої фрази Вол.Яворівського "Ну що ж ми за народ такий", бо коли злодій, брехун і негідник Яворівський переклада свої куроїдські гріхи на гоїв, то чого варте таке епреекладання -- відомо; захоплення совдепом, який створив Черкаську область (штучне, та ще й совдепівське ніколи не варте захоплення), мова про походження Матушевського з родини служителя культу (та певне ж людяніше буде сказати родини священика), не варт без сучасного коментаря перецитовувати тенденційну мислю Чикаленка про «подлу націю». Забагато, як на доктора філології, авторської глухоти («дуХУ І ПРАЦі» -- у тексті та ще й у назві). Не варто так само безкритично перецитовувати думку про німецьку неукраїнськість мови творів Ольги Кобилянської, що дозволив собі Єфремов. Мова Кобилянської буковинська, творчість її – могуть тогочасної психольогічної Европи, і вона пережила хуторянські оцінки пана літературолюба назавше.

Разом з тим вельми вдячний панові Поліщуку за його подвижницьку працю.

Василь ВЕЛИМЧИЙ.