Вінницький поет Віктор Мельник видав чергову збірку своїх поезій «Ескізи на воді».

Почну з прикрощів. Видко, авторові бракує доброго редактора, який би зауважив певні вірші як непорозуміння себе самого і не включав би їх до збірки, або, принаймні, порадив би це зробити: прикро бачити в книжці образ «слово – покинутий цвинтар», що перекреслює весь набуток попередників (від Біблії до Франка, принаймні…); непристойне багатозначчя («І стоять все нові ніч і день»); дивовижне «відкриття» автора («Одною кров’ю скріплена рідня – Росія, Україна»). Та певне ж не одною. Раджу авторові прочитати бодай працю Володимира Антоновича про три ріжні характери – український, російський а польський. Не менш прикро бачити в «Ескізах на воді» дивовижний вивід автора (чи ліричного героя, як любили казати радянські критики) («Легко дається уміння вбивати, Важко – уміння писати вірші»). Без уточнень, унаочнень і вписування цієї «сентенції» у певний контекст важко сприймати це як художнє відкриття. Недоречною і малопродуктивною  уважаю і технологізацію Бога у чотиривірші «Неприкаяні очі». Кумедно виглядає також рядок «Мов суднО причалює до суші».

Тільки на 19 сторінці збірки віршем «Після фільму Аньєс Варда» бачимо небайдужого сильного свіжого поета Віктора Мельника. «Гульвіси», а перегодом і «На батьківщині» потверджують це: непоквапно, виважено і вимислено автор провадить свою поетичну стихію до читача: «Чи ми стрічались – вже й не пам’ятають Ні гребля, ні дорога, ні стежки. В повітрі іншім інші пролітають Сполохані прибульцями пташки». А далі більше – маємо розгорнуту метафору, якій позаздрив би не один автор: «Стоїть такий снігопад! Здається, голки ялинок В імлі вишивають сад». Наступні два вірші – це стихія (настрою, стилю, розмислу), яка вельми пасує автору і приносить читачеві нестерпну насолоду.

Автор знаходить і яскраву метафору («І ллється дощ – прозора кров повітря, І б’ється флюгер – як чутливе серце»), і метафору, сказати б, орально-еротичну (але не погабну): «Світанок – кольору сперми, Сонце — кольору уст».

Взагалі, як на мене Мельникові варто взяти (самоусвідомити) свою поетичну стихію (стор.30,31, 33, 34, 58, 63, 68, 69) і спробувати цю стихію вилити в повноцінну книжку поезій, в якій поставити собі надзавданням щось для себе (а отже – і читача) відкрити, бодай дещицю, бодай щось. Сила у нього є,та й снаги, мабуть, не позичати: «…господарює вітер, Приносить бризки зі ставу, жбурляє листям об дах, Ледь-ледь поколихує штори, крізь шпарки прокравшись хитро, Гойда виноградні кетяги і брижить воду в слідах».

Василь ВЕЛИМЧИЙ.