Ми надто мало знаємо себе і  тому не дуже віримо у власні сили. Звісно, хочеться бути сильною, розумною і  багатою, європейською нацією, але наразі  ми ще не «надемократили» собі  хоча б терпимої влади. Все ще в процесі і в проекті, а життя людське минає…Тому  кожен суспільний конфлікт  є  доброю нагодою побачити своє національне обличчя і  змінитись на краще,  добираючи кращих політиків. Ми повинні навчитись це бачити, бо супротивники точно це бачать. Так от, арешт Юлії Тимошенко є черговим конфліктом-тестом для нації  і еліти. Що ж ми бачимо вже? Політики стають ще більш замкнуті на проблемах кланового виживання. Якість політичної еліти зростає не так швидко, щоб ще за життя відчули себе європейцями. Черговий тест свідчить саме про це. Достатньо прочитати з десяток різних протестних заяв з вимогами  звільнити  лідера БЮТ з-під варти. Проблема не в суті вимог-  вони є цілком зрозумілими і політично справедливими. Незрозумілим є  намагання  бютівських функціонерів принагідно вершити ще й дріб’язкову запізнілу помсту тим, хто цілком мотивовано не підтримав Юлію Тимошенко на минулих виборах і , про всяк випадок, хвицнути  слабких конкурентів- щоб не заважали на виборах майбутніх.  Для прикладу цитата із звернення голови Івано-Франківських бютівців Юрія Романюка: « Ми в чергове  акцентуємо свою увагу на злочинних, антиукраїнських діях і вчинках різношерстих «противсіхів», типу ющенків, костенків, забужків, та інших довічних зрадників, завдяки яким Україна сьогодні опинилася на межі початку громадянської війни! Слава Україні!». Дуже круто, з розрахунком вразити навіть київських партійних лідерів. Можна назвати це бажанням «витиснути» по максимуму з  факту арешту Тимошенко чи  поганою звичкою зганяти злість за особисту невдачу на ближньому. Недавно інтернетівські «тролі» на сайті «Українська правда» жорстоко покривдили автора  Остапа Кривдика за  те, що відверто назвав себе отим «противсіхом» і спробував подивитись на проблему арешту Юлії Тимошенко інакше, без партсписочної амбіції. Отже це проблема загальноукраїнська. Хай пропадає справа нації, але кожен політик не упустить сатисфакції за втрату влади і  ренти від державного бюджету! Думалось, що політики, які говорять про націю,  перейматимуться набагато важливішими справами, ніж переслідуванням тих, кого так і не зуміли загітувати. Та видно живуча давня, підневільна, звичка бити не тих, хто зараз винен українцям, а слабших своїх, бо стерплять і не дадуть здачі. Нема кому сказати: «Не туди б’єш, Іване!». Хто скаже, того викреслять із списку патріотів. А сказати треба, бо пора позбавлятись поганої національної  звички зганяти злість на ближньому, коли нема сили для супротивника. Так єдності не домогаються, при нагоді хвицаючи товаришів в одній шерензі і  зневажаючи звичайних  громадян, голос яких може знадобитися. Це слабка політика відчаю, ніяка не політика. Страх перед фактом майбутніх виборів змушує функціонерів нервувати і є чого. Прихильників старих лідерів і старих партій зараз дуже мало, тому потенційних «противсіхів» багато. Більшість вже не бажає голосувати за кращого з гірших із старої обойми  політиків, а хотіли б якісної зміни  політичної еліти. Проте на заваді оновленню політики бетонно стоїть тоталітаризм політичного істеблішменту. Списочна дисципліна  продукує щось схоже на ту саму політику КПРС,  за відхилення від політичної лініі якої будь-кого можна зараховувати  до ворогів нації -«противсіхів», типу ющенків, костенків, забужків, та інших довічних зрадників, завдяки яким Україна сьогодні опинилася на межі початку громадянської війни». Та хіба можна стати сильною опозицією і здобути владу,  одним махом зараховуючи до ворогів українського народу  звичайних патріотів - людей справедливих і не згідних на «маємо те, що маємо»?  А де ж християнська любов між українцями? Де дії на втілення заклику до національної єдності? Не можна робити політику для блага нації і при цьому заради фетишу влади безконечно «травити» людей, які думають не по-партійному і шанують Україну вище партій! На жаль, більшість політиків моляться на місце в Києві і не готові до  живої політичної боротьби. Тому насаджують тоталітаризм партійної думки, спрощують проблеми нації до примітивної схеми «влада-опозиція». Навіть партіям, які декларують захист народу таки непогано в олігархічній політичній системі, бо не треба чорно працювати в народі – достатньо за 3-5 мільйонів купити в лідера списочний квиток. Всі все «навчились жити», тому  вищі партійці ревно охороняють джерело своєї ренти у владі і люто захищаючи монополію захищати цей беззахисний народ , для самобезпект, «витравлюючи» інакодумство.  В пригоді стало і самоїдство – дуже зручний, історично випробуваний спосіб, з допомогою якого нездари  позбуваються  критиків і  справедливих людей. А без викорінення самоїдства не буде нічого – ні сильної національної політики, ні нових і молодих лідерів, здатних поставити національний інтерес трохи вище особистого.  

М. Івано-Франківськ. 12.08.11р.                                       Володимир Ференц