У народженні фламандець, Жорж Екаут (1854-1927) усе своє життя був людиною двох мов і двох культур. Як і його батьківщина – Бельгія – всю свою історію (а скоро незалежному Бельгійському королівству «набіжить» двісті років) сидить на двох стільцях – Валлонії і Фландрії, причому центральна точка цього сідала – Брюссель – належить одночасно обом культурам, так і Екаут, уродженець фламандомовної області Кампіна і патріот Антверпена (власне, у Кампіні й Антверпені відбувається діє переважної більшості його творів), писав здебільшого французькою мовою і завжди був пов’язаний радше з Парижем, ніж з Амстердамом.

Сучасник Метерлінка й Верхарна, їхній близький знайомець, Екаут, проте, не пішов їхнім шляхом, не перебрався до Франції, хоча міг, там жили його друзі (скажімо, подружжя Альфред Валетт і Рашильда, власники «Меркюр де Франс», які видавали його і постійно запрошували його до французької столиці), ні, Екаут залишився у Бельгії, яка надихала його, вів боротьбу – спочатку за права пролетарів, потім за права гомосексуалістів, згодом за права національних меншин.

Екаут відомий збірками оповідань «Кермеси», «Нові кермеси», «Шибениця», «Пластична проза» та повістю «Оксамитові бешкетники», що поєднують одночасно три напрямки – натуралізм, який тоді переважав у Брюсселі; символізм, що здобув у Бельгії потужного розвитку; відчутний тут і магічний реалізм, що стане самостійним і чи не чільним напрямком у бельгійській літературі ХХ ст. Найбільшої слави письменник здобув завдяки романові « Замок Ескаль-Віґор» (1899), герой якого, молодий фламандський аристократ Анрі де Кельмарк, закохується у юного селянина Ґвідона. Це був чи не перший у Європі роман, де було відкрито змальовано гомосексуальні стосунки. Екаута притягнули до відповідальності, відбувся навіть сумнозвісний судовий процес, що, проте, був не менш гучним, ніж свого часу суд над Флобером за «Пані Боварі» чи над Бодлером за «Квіти зла».

Вплив Жоржа Екаута на розвиток не лише літератури, а й суспільства Бельгії важко переоцінити. Він завжди прямо й чесно критикував владу, тож здобув собі славу «совісті нації» та згуртував навколо себе найпрогресивніші мистецькі кола. Жорж Екаут виховав багатьох майбутніх відомих письменників. Так, його партнер Сандер П’єрон, стосунки з яким тривали чи не двадцять років, став гордістю бельгійської літератури; його іменем навіть названо престижну премію Товариства літераторів. 

Культурне життя Брюсселя на межі ХІХ-ХХ століть оберталося довкола Жоржа Екаута. Він пережив два великі скандали. Перший – у 1900 році навколо «Замку Ескаль-Віґор», другий – під час Першої світової війни через своє ставлення до політики кайзерівської Німеччини у Фландрії. «Пан Екаут, – писав письменник і критик Ремі де Ґурмон, – драматург, навіжений, крово- і життєпивець». Але і з самого Екаута чимало крові попили «охоронці традиційної моралі». Прямо звинуватити автора «Замку Ескаль-Віґор» у пропагуванні гомосексуалізму вони не могли – адже на той час такої статті в Карному кодексі Бельгії вже не існувало – тож знайшли інший привід, так звану «образу моралі». І хоча суд цілком виправдав письменника, погана репутація залишилася.

Другий скандал навколо Жоржа Екаута вибухнув у вересні 1917 року, коли в інтерв’ю газеті La Belgique (видання виходило під контролем окупаційної німецької влади) він сказав: «Волію зберігати нейтралітет, аби з часом сформувати – незалежно від інших – власну точку зору. Я захищав ідею створення фламандського університету в Ґенті, Брюґґе чи будь-якому іншому місті Фландрії; я обстоював задум створення курсів із освоєння техніки для фламандців та сприяння вивченню французької та фламандської мов усіма моїми співгромадянами». Після війни йому дорікали за ці слова, навіть звільнили з посади викладача у кількох вишах Брюсселя.

Таким був Жорж Екаут – митець, патріот, мислитель. Соціаліст у «Новому Карфагені», передвісник руху за права гомосексуалістів у «Замку Ескаль-Віґор» та естет із «вежі зі слонової кістки» в «Оксамитових шибениках»…