Днями у Києві відбувся допрем’єрний показ документальної короткометражки «Дорога додому», що навесні здобув приз глядацьких симпатій Міжнародного Нью–Йоркського фестивалю незалежних кіно– і відеофільмів (New York International Independent Film and Video Festival). Режисер фільму — Регіна Мар’яновська, студентка Академії кіно в Парижі. Поки національні фестивалі роздумують, чи брати цю роботу до показу в своїх програмах, команда підтримки режисерки влаштовує їй промокампанію (у цей же час в естонському місті Пярну фільм показали в рамках Міжнародного фестивалю документальних і антропологічних фільмів). На її користь грають кілька сприятливих моментів: недавня перемога в Канні українки Марини Вроди, незначна присутність в українській кінорежисурі представниць прекрасної статі, певна кількість нагород, які Регіна Мар’яновська здобула на міжнародних кінофорумах, а також тема, до якої вона звернулася у фільмі «Дорога додому». Тому столичний «Кінопалац» — після презентації там «Кросу» Марини Вроди, схоже, показ українських короткометражок перетворюється для цього кінотеатру в закономірність — зібрав на допрем’єрний показ стрічки близько 20 журналістів.

«Дорога додому» — це назва приватного американського притулку в Одесі, де підлітки із неблагополучних родин намагаються знайти не так свій шлях додому, як дорогу в доросле життя. Бо багато з тих, iз ким їм доводилося «перекантовуватися» в каналізаційних люках чи в халабудах у приміській смузі Одеси, через вживання наркотиків і проституцію або померли, або стали інвалідами, або у свої 20 виявилися абсолютно не пристосованими до життя. У цій документальній стрічці Одеса абсолютно втрачає свій стереотипний імідж міста сміху й легкого ставлення до життя. Холодна й обдерта урбаністична місцина, в яку, напевне, й перетворюється на зиму портове місто. Якщо режисер і не опускає нас на саме дно, то все ж створює щілину, в яку це дно можна побачити.

Безпритульні діти — тема вічна для мистецтва. Але все залежить від того, як автор представить її. Документаліст Мар’яновська створила альманах із портретів кількох безпритульних. Кожен iз них розповідає свою історію, так схожу на історії сотень інших, покинутих сім’єю та державою дітей. Автор не ставить за мету когось звинувачувати, а когось виправдовувати. Глядач сам має розставити акценти. Це є плюс картини. З іншого боку, вона дещо надуживає крупними й довгими планами та технологією присутності: через намагання якнайприродніше передати побут дітей у притулку, фільм втрачає у режисурі.

Оцінити роботу одеситки Регіни Мар’яновської глядач, очевидно, зможе на фестивалях документального кіно Docudays та «Молодість». Зважаючи на амбіції режисерки, ми про неї ще почуємо.