Чернігівщина має яскраву і багатовікову історію. Край, що виріс над Десною і має всесвітньо відомі перлини, освячені іменами видатних людей свого часу, — узяти хоча б древній Чернігів та Новгород–Сіверський, Качанівку чи Седнів, героїчний і трагічний Батурин і літописні Прилуки. Аби вітри часу не здули історію із чернігівських земель, аби дощі не змивали пам’ять зi старовинних місць малої держави, земляками–однодумцями чернігівського краю випущена книга–путівник «Сіверські скрижалі» — чаша історії, зачерпана з річкових вод Десни.

Цей краєзнавчий портрет Чернігівщини присвячений історії виникнення і розвитку міст і сіл області. Редактор–упорядник Леонід Горлач розповідає, що «Сіверські скрижалі» схожі за наповненням до «Історії міст і сіл України», але те видання, підготовлене Петром Троньком ще в 60—70–х роках минулого століття, позбавлене топонімічних особливостей місцевостей і здебільшого зосереджене на соціологічних та політичних проблемах. «Нам же хотілося використати й багатий досвід дослідників попередніх століть, і матеріали місцевих краєзнавців, які самотужки вивчали й відтворювали історію окремих районів Чернігівщини, і записані з вуст старожилів легенди». Це видання — не сухий скелет текстів. Книгу доповнюють різноманітні ілюстрації, карти, герби, прапори. А ще енциклопедію неабияк «оживляють» люди. «Як відомо, світ люди прикрашають, — каже голова товариства «Чернігівське земляцтво» в Києві Віктор Ткаченко. — А видатних земляків у нас стільки, що душа переповнюється гордістю за землю, яка їх породила». Тому в довіднику легко можна знайти прiзвища не тільки історичних осіб, а й сучасників — відомих особистостей, які мешкають на Чернігівщині, директорів шкіл, керівників підприємств і організацій.

Також у «Сіверських скрижалях» вмiщено інформацію, якої не було в радянських довідниках, зокрема скільки людей втратило те чи інше село в роки Голодомору. Або які церкви існували на території краю та як незавидно склалася їх доля в роки атеїзму.

...Гортаю глянцеві сторінки цього розкішного видання, і на якусь мить стає сумно: шкода, що села наші вимирають. Якщо наприкінці XIX сторіччя в селі Покошиці Коропського району мешкало 2311 жителів, то сьогодні — лише 947. А із села Пролетарського цього ж району в роки Другої світової на фронтах воювало майже вдвічі більше мешканців, ніж мешкає сьогодні. Треба подякувати авторам книги, які зробили величезну роботу, занотовуючи історію великих і малих цяток на мапі рідного краю. Можливо, села, які поступово зникають з карти, саме на сторінках цього видання будуть увічнені. Як село Червоний Ранок Коропського району, де мешкає всього вісім осіб, чи село Лиса Гора, де залишилося тільки двоє мешканців...

Зоряна ПАЛАМАРЧУК
УМ