Здавалось б які можуть бути цінності в країні, якою править покрита корупцією, неначе старе корито корозією, влада. Де найвищий пост займає людина, котра не може чітко з першого разу сформулювати граматично правильне речення. Де анекдоти про президента складає не народ, а сам президент. Де ввечері по-телефону погрожують журналістам, а наступного ранку чистим пафосним голосом з трибуни проголошують про свободу слова, демократію, права і свободи громадян. Де вітчизняні ЗМІ не те щоб були підкуплені чиновниками, вони власне чиновникам і належать, тому зрозуміло які новини транслюються такими джерелами. Телебачення і радіомовлення, крізь рожеву призму, показують нам те, що нам потрібно бачити, на думку їхніх власників. Закони приймаються такі, які вигідні для самих депутатів. Все, що має якусь собівартість – продається наліво і направо. Справді, в такій країні важко комусь вірити. А чи потрібно вірити?

Старенька пенсіонерка економить на їжі, щоб оплатити комунальні послуги, які постійно зростають, мов гриби в радіоактивній зоні. А потім через своє недоїдання, через оту економію, що виснажила організм, мусить тратити свої останні заощадження на дорогі імпортні ліки привезені з Європи. Ага дорогі, бо із заходом нас поки-що найбільше поєднують лише ціни на товари та послуги. Якщо таким є запланований перший крок в програмі європейської інтеграції, то наступним логічно повинен бути крок з підвищення якості власне цих товарів та послуг до рівня наших західних сусідів. Чи буде він таким? Про це наразі не йдеться.

Але я вперто вважаю, що в кожного не просто мешканця цієї країни, а людини, яка може гордо про себе заявити – я українець(ка) є принаймні одна, ключова цінність – це мова. Я більш ніж впевнений, що мова, якою говорили наші діди-прадіди, і клали свої життя лише задля того, щоб і ми зараз могли нею розмовляти, живучи у вільній державі – це не просто засіб для порозуміння. Є щось набагато важливіше та цінніше в ній, поміж звуками голосних і приголосних. Щось високе і чисте, на чому й тримається весь патріотизм, що ми відчуваємо в серцях коли співаємо гімн братерству чи цілуємо рідну землю. Мені здається, коли кожен почне розмовляти єдиною державною українською мовою, зливаючись в одне ціле, тоді більшість позитивних показників на графіках, як їх зараз називають – “стабільності та розвитку країни”, почнуть, можливо й не стрімко, але впевнено зростати. Як ртуть в термометрах. Навесні.