28-го червня по всій Україні пройшли заливні дощі, місцями грози. Саме так – похмуро та непривітно – святкує Україна «велике» державне свято – День Конституції. Ніби оплакуючи загибель свого основного закону, скасованого Конституційним судом ще минулого року.

Вийшовши з під’їзду та ховаючись від негоди під хитким дахом зупинки, мені мимоволі довелось стати свідком розмови трьох молодих дівчат:

-          Прівєт, с празнікам!

-          С какім?

-          Ну как, с Дньом маладьожі!

-          Так він же був позавчора…

-          І вчєра, і сьодня… всє чітирі дня…

-          Та нє, сьодня ж цей, День Канституціі!

Молодь також для наших «можновладців» ніколи не була пріоритетним напрямком державної політики, але зараз мова не про неї. Мова про те, що цей день так і не став народним святом. Ми просто не вважаємо (як, власне, ніколи й не вважали) його таким. Хіба що ще одним вихідним. Його перші три літери назви – «кон-» - вже давно замінені нами на «про-». І від цього зміст цієї дати став лише чіткішим та зрозумілішим. Ми не сліпі. Ми все бачимо. І робимо висновки.

Тому нам взагалі не зрозуміло – а що ж ми святкуємо?

Як це – «не зрозуміло», здивується хтось… 28 червня 1996 року в Україні відбулось прийняття чи не найдемократичнішої у світі Конституції. Але ким і для кого? Народом і для народу? Ні. Швидше – керівництвом держави – і для себе.

Нам як кістку кинули декларативні твердження про «джерело влади», рівність та соціальні гарантії, а за собою закріпили абсолютну владу та безвідповідальність.

Та вони не врахували того нюансу, що ми з цим документом ніколи не погоджувались. Ми не казали ані «ТАК» ані «НІ». Нас взагалі ніхто не запитував. І тому ми не сковані жодними зобов’язаннями.

Президент у своєму зверненні до народу говорить про необхідність відкоригувати Конституцію. Адже вона не зовсім досконала. Браво. Хоч крапля правди є в бочці брехні. Однак способи, якими наш гарант збирається її корегувати, викликають сумніви у їх об’єктивності. Що це за «Конституційна Асамблея»? Хто ці мудрі експерти, що до неї входять? Чому саме вони, а не хтось інший?...

В тому, що Конституцію «покращать», я не маю жодних сумнівів. В тому, що всі «покращення» будуть на руку діючому президенту, я також переконаний. Та як його не покращуй - законів і далі ніхто не дотримуватиметься. Ніхто з тих, хто при владі. І сьогоднішнє створення Конституційної Асамблеї – це лише спосіб глибшої узурпації влади.

За незрозумілими назвами незрозумілих органів ховається абсолютно протилежний зміст. Адже сьогодні під обгорткою «Конституційної Асамблеї» нам намагаються впарити такий собі дорадчий орган при президенті Україні, в той час як його первинне значення – це установча влада. Його ще часто називають Установчими (національними, народними, конституційними) Зборами (соймом, конгресом, конвентом, скупщиною тощо).

Саме з таких зборів починається діяльність будь-якої громадської, політичної, комерційної організації чи об’єднання. З нього почало своє життя чимало держав (Франція, США, Німеччина, Туреччина, Бельгія, Польща, Литва, Латвія, Грузія, Чехія, Індія, Естонія, Італія, Болгарія, Румунія, Португалія тощо).

Хтось буде нас переконувати, що держава – це занадто складний механізм, і тому її не можна порівнювати з іншими організаціями. Це маячня. І переконують нас в цьому ті, кому вигідно керувати державою, побудованою за зразком організованого злочинного угруповання. На справді держава – це лише форма самоорганізації населення. Все геніальне – просте. І чим простішим є державний механізм – тим менший простір для зловживань. Тим більше демократії. Тим більших успіхів може досягнути кожен громадянин зокрема і їхні об’єднання в цілому.

І ідея створення Конституційної Асамблеї має сенс. Але лише в тому випадку, якщо жоден з існуючих органів влади не братиме участі в її створенні та роботі. А її напрацювання будуть затверджені на всенародному референдумі постатейно. І всі результати голосування безапеляційно будуть прийняті та виконані діючим режимом.

Це останній шанс для діючої влади на мирне і безболісне завершення державотворчого процесу в Україні, що триває вже понад 20 років.

Чи скористається влада цим шансом?

Дмитро Сінченко, Рух Державотворців.