Цей режисер, постійний учасник престижних кінофорумів планети, відомий в Україні здебільшого синефілам. Але, можливо, не за горами той час, коли про нього дізнається більшість українців: батько Амоса Гітая народився в Галичині, виріс тут, і тепер син намагається відобразити його життєву історію в кіно. Для цього Амос збирався приїхати в Україну наприкінці квітня, коли його фільми показували в кінематографічній програмі фестивалю «Французька весна». Проте в останній день з’ясувалося, що Амос Гітай не приїде. Стало шкода, що не вдасться поспілкуватися з режисером, який уміє знімати оригінальне, ніби магічне кіно: його фільми камерні (навіть коли в кадрі з’являються групи людей на додачу до головних героїв) і довгі, що, здається, робить їх малопридатними до перегляду. Проте Амос Гітай так уміє вибудувати драматургію, що кожного моменту очікуєш на розв’язку, й це тримає увагу до самого кінця картини. А ще він глибого занурюється в характер персонажів, формуючи його з дрібниць у побуті. Проте завдяки Французькому інституту в Україні та інтернет–програмі Skype вдалося зв’язати Київ та Хайфу і поспілкуватися з Амосом Гітаєм онлайн.

Кiно про батька

— Розкажіть, будь ласка, історію свого батька.

— Він народився у селі Шумляни (в Тернопільській обл. — Авт.), гадаю, що це за дві години їзди від Львова. Воно таке мале, що в інтернеті важко знайти про нього інформацію. Хлопцем вiн перетнув німецько–польський кордон, відвідував мистецьку школу «Баухаус» i спілкувався з Василем Кандинським та іншими великими вчителями, а потім через війну змушений був переїхати в Базель, далі — в Ізраїль. Тобто люди перетинають багато кордонів, і ми маємо відобразити це в кіно.

— Чи були ви в Україні до цього?

— Так, я бував у Києві двічі. Також приїжджав в Одесу, коли шукав майданчик для зйомок свого фільму.

— Тобто ви знімали кіно в Україні?

— Ні. Тоді я шукав різні можливості для виробництва і збирався розпочинати проект за участі актрис, з якими я часто працюю, — це могла бути Жульєтт Бінош чи Наталі Портман.

— Над чим ви працюєте зараз?

— Зараз я знімаю про подорож свого батька. Це дуже особиста й інтимна річ — фільм називається «Колискова для батька». Я прослідковую його шлях із малого села в Україні й до знаменитої арт–школи в Німеччині. Чому це сталося із хлопцем iз простого села, чому він зацікавився мистецтвом? Можливо, так на нього вплинула природа тієї місцевості. Мені дійсно треба побачити те село.

«Ізраїльтянам не варто зациклюватися на нацiоналiзмовi»

— Ваші фільми, що мені довелося бачити, зачіпають одні й ті самі теми: це Ізраїль та криза національної ідентичності. Чому ці питання становлять для вас найбільший інтерес?

— Я вважаю, що ми живемо у світі, який інколи стає закритим. Але ось зараз ми з вами можемо спілкуватися вільно завдяки інтернету. Є різні шляхи комунікації. На мою думку, треба заохочувати до спілкування людей, які проживають у різних місцевостях. Саме цей месидж я закладав у свої фільми.

— Я читала, що деякі ваші фільми були розкритиковані в Ізраїлі, навіть заборонені до показу. Чому?

— Теми, над якими я працюю, дуже «чутливі» — це війна, релігія, політика, тому нормально, що є люди, яким це подобається, і є такі, яким не подобається. Інколи останні хочуть заборонити мої роботи. Але мене це не зупинить. Я виступаю за співіснування людей, думаю, що не варто зациклюватися на націоналістичному питанні, треба налагоджувати зв’язки. Як вам відомо, я не збирався бути режисером, я вчився на архітектора, тому знімаю те, про що думаю. Люди мають поважати один одного — це стосується будь–кого, ізраїльтянина чи француза.

Кіно пусте, якщо воно лише суто комерційне. Я вважаю, що фільми, які змушують думати, певною мірою сприяють розвитку демократії. Наприклад, ситуація в Україні непроста, і якби ваші режисери говорили про те, як люди живуть зараз, про жінок чи меншини, це був би їхній внесок в українську демокартію. І те, що французький уряд вирішив включити п’ять моїх фільмів, представляючи французьку культру, добре не лише для мене. Це показує, що Франція підтримує режисерів iз різних країн.

Кiножiнки Амоса Гiтая

— У «Вільній зоні» головну роль зіграла Наталі Портман. Що спонукало вас запросити її до співпраці?

— Вона надсилала мені електронні листи протягом півроку, висловлюючи бажання попрацювати. Потім ми зустрілися і за добрим обідом мали добру розмову, у результаті якої з’явився цей фільм. Як на мене, вона зіграла просто чудово.

— Що спонукало вас до виробництва фільмів у Франції? І який досвід ви почерпнули під час співпраці з Жанною Моро? Чи вона вплинула певним чином на вашу режисерську роботу?

— Франція — рідкісна країна, тому що вона відкрита. Взагалі, рідко трапляється, що певна держава підтримує своїх кінематографістів — зрештою, ви маєте подібну ситуацію в Україні: у вас є талановиті режисери, але держава не завжди їм допомагає. А Франція ще й підтримує кіновиробництво інших народів — ізраїльтян, єгиптян, палестинців, іранців, тайванців, китайців, японців, росіян тощо. Французи мають продовжувати цi роботи, адже це альтернатива комерційному кіно з Голлівуду: понад 90 відсотків картин, які показують у світі, вироблені в США.

Саме тому я почав працювати у Франції. І коли я туди приїхав, то пам’ятав настанову матері — працювати з кращими. А Жанна Моро — одна з кращих. Я запропонував їй співрацю, і це був чудовий досвід. Зовсім недавно вона зробила мені неймовірний подарунок на мій день народження — прочитала зі сцени паризького театру листи моєї матері.

— Ви дуже продуктивний: знімаєте кілька фільмів щороку. Як ви знаходите фінансування?

— Кіно — це мистецтво співпраці. На відміну від живопису, коли художник лишається з полотном сам на сам, чи літератури, коли письменник пише наодинці. Фільми потребують команди: акторів, операторів, сценаристів, технічних працівників.

— Свого часу ви також працювали із Валерією Бруні–Тадескі. Чи зустрічалися з її сестрою — Карлою Бруні — та президентом Франції? І чи не було думки запросити до роботи Карлу, як це зробив Вуді Аллен у фільмі «Північ у Парижі»?

— Я бачився з ними обома. Але це не було пов’язано з кіно — це була формальна зустріч. Щодо роботи з нею — не знаю. Треба глянути, як це зробив Вуді Аллен. А про Валерію хочу сказати, що вона чудова актриса — дуже прискіплива.