Чи важко синові поета бути поетом? Я зеленого поняття не маю, а от поет Володимир Гаптар міг би дещо розповісти...

Він народився 17-го березня 1953-го року у селі Орловець на Черкащині у родині поета Максима Гаптара. Закінчив літературний інститут імені Максима Ґорького у Москві. Працював у пресі та по різних малопоетичних установах. Зараз поезію майже закинув, якщо це взагалі можливо.

Але читач має три його збірки – собі на втіху. Я маю тільки дві – їх і проаналізую.

Масовий читач ( чи у цьому випадку радше слухач першого каналу українського радіо) знає Володимира Гаптара з пісні на його слова, що її тривало виконував перед референдумом Віталій Білоножко. Вже у цій пісні вражали власне її слова – сильні і приналежні до високої поезії: "Стихає жар вечірнього багаття. Над озером тумани попливли... Давайте разом заспіваєм, браття, Як ми колись веселими були. Хай не туман у наші очі віє, А світлий дим, солодший за меди. І хай душа, як дівчинка, зрадіє При срібних свічах темної води. І попілець, пригаслий на світанні Нам ніч минулу знову нагада... Впаде зоря, холодна і остання, І затріпоче молода вода." Цей вірш уміщено в першій книжці поета "Зустріч з другом". Якщо абстрагуватися від пісенного ритму, то побачимо самодостатню поезію.

Манера Володимира Гаптара – це скрупульозна точність у вислові. Загальне при цьому органічно вписується у чітко вирізьблені рамки конкретного: "Огненний серпню, хто ж, коли не ми, На суші знову станемо людьми, Себе впізнаєм і згадаєм потім – давно-давно ми птицями були, І як нестримно ми літать могли, І як боліли крила у польоті." Гіркоту проминання життя, спогад про рвійну молодість тут переплавлено у конкретний образ – герой пам’ятає, як боліли крила в польоті.

Автор уміє пластично виписувати деталі ( "Дух землі Здіймається деревами у простір, І тіні довгі, неспокійні, гострі Крізь стіни й вікна тихнуть на столі"), зауважує психологічні подробиці реального життя ("...прийде сусідка, розкаже новини, звичайно, прибреше наполовину – брехунчик у неї в роті, дід вже заснув, а бабуся дрімає, сусідка запівніч ледь-ледь затихає..."), надто уважний до кольорової гами і звуку ("Просторе повітря – крізь жовте, зелене і сіре", "Лисиця летіла, гули голоси їй услід, Услід загули, засвистали і крикнули дружно – Дитячі, дорослі, старечі, з усього окружжя. Злилися у звуці, з якого не вирізнить слів"), шукає таких порівнянь, які у своїй неоднозначності творять однозначний підтекст ("серпень зникав як трава", "Листочку зірваний гори Немовби крапелина крові В повітрі в подиху легкому", "Серпнева ніч – палкіша від бажань", "Суха дорога Така суха, ось-ось – і спалахне").

Започате у першій книжці розкрилось у другій новою якістю – голос поета став упевненішим, а вірш глибшим і нюансованішим. Непоквапність межує з мудрістю, а філософська заглибленість не обходиться без художності: "Холодне літо. Вечір дощовий. Рибацькі сіті вийняті з безодні Літають між гранітних берегів. Старий баркас пробитим днищем світить – Прихисток для бездомної собаки У срібнім сяйві мертвої луски", "Літає ластівка. Дроти. І ранній присмерк між дротами. Огнем червоно-золотим У чорноті повітря тане", "Нічна вода – ні спокою, ні волі", "Осіння станція. Туман. І вітер темний і вологий Наскрізним холодом пройма Іще несходжену дорогу. Нема нікого поблизу, Лиш вивіска скрипить іржава. І світло вдалині ввижалось І розсівалось крізь сльозу", "Кинув грудку, як пташку на волю", "Вмирає Несвітлий сніг за вікнами моїми", "По дну густих снігів густі дощі течуть", "І темні вікна в щедрої рідні".

Витонченість Гаптаревої поезії дозволяє йому спокійно і точно говорити про речі досить пафосні і посутні: гостре почуття причетності до покоління, що приречене на примарність самореалізації ("На березі холоднім і простуднім Вітри гойдались у рибацьких сітях... Допалювали човен ми під ранок. А потім сонце сходило з-за моря І дикий попіл сіявсь прямо в вічі, І застував і далеч, і сльозу. На березі ні трісочки тонкої... Тож човен ми змайструємо з каміння І попливем в одчайну глибину"), дитячий спогад, пережитий знову як щемка реальність ("Базар суботній. Все вже продали І все купили. Вільно править кіньми Якась пуста й байдужа рівновага Від проданого й купленого нами. І тільки пищик глиняний циганчин Тріщить в долоньці з гострим батогом"), переживання порожнечі, з якої виткано точний образ світла вкінці тунелю ("Холодне літо – ні дощів, ні вітру – Лише туман й волога з далини Старого саду, стлілого вже навпіл. Твоє вікно у темряву розкрите – Холодно-чисте електричне світло Різкий квадрат випалює в траві"), дитячий захват перед дитячою картинкою ("Осінній ліс і дощ осінній, Сміється донька лісника, І пахне яблуком і сіном Вологий носик їжака"), розуміння чужої самоти і чужої гіркоти прощання ("Червоно-чорний захід. За стіною Кляне старий холодну смерть свою – Він завтра вранці буде вже в раю І хоче попрощатися зі мною. Я йду до нього. Пляшечка вина. Сорочка біла – так воно годиться... Вікно відкрив – внизу гуде столиця. Усіх згадав – і вийшов із вікна"), непривітна неприкаяність і чужість людині відрядження, що не є органічним для неї ("Старий готель. Холодний пил в кюветах. В колонах історичних ресторан. На підвіконні стомлена герань. Білява незнайомка на портреті. Офіціант чита стару ґазету: – А завтра – вихідний! – такі діла-а... Бджола у шибку билась і гула, Як нота у холодному кларнеті"), взаємопроникнення двох істот і тендітність цього взаємопроникнення – майже на грані можливого ("Це не змія – це гілочка шипшини, В пітьмі нічній це не пісні – вітри. Це не роса – легка сльоза дружини Холодної осінньої пори. Коли ставало людям – нам – замало Цілунків, рук і слів, тоді змія – Шипшини гілка наскрізь нас проймала, Як звук – тоненьке горло солов’я"), самоусвідомлення, як продовження татової дороги ("А тато ще не раз озветься в сні, На тихе моє "тату" озоветься, "Я чую, сину", – тихне біля серця – Так білий сніг спада на білий сніг. Ми йдемо вдвох. Дорога, й чиста даль, І полиновий кущик в білих зблисках Все дальшає, хоч так здавався близько, Вже й волоконця тонко так гойдав Мій голос: – Тату, бачиш, там зима... – Я чую, сину, як полин іскриться. Немає тата. Сніг як страшно сниться, Немає тата, мов мене нема.")

Вірші Володимира Гаптара напрочуд цільні – тому і цитую їх тут повністю – благо, вони зовсім мініатюрні.

Він дивиться на світ проз себе і шукає в собі віддзеркалень великого світу маленьких людей. В доброму значенні маленьких – не тих, що греблю рвуть і не сидять у скелі. Він – на скелі – і йому все видно – далеко, далі польоту стріли. Чи цього досить? Не знаю. Але поезія ця не проходить безслідно ні для автора, ні для нас. А заради цього варто писати її, як і писати про неї.