Нова епоха української слем-літератури привела у поезію зграю дивних істот, що пишуть ламаною українською, наслідують зразки американських бітників 60-х та біловіршя поляків, бельгійців і французів, повні недоречних матюків, невдоволення собою в своїй країні і нації, дивовижного нарцис(ц)изму тощо.

Андрій Любка виглядав таким самим – ревний послідовник Андруховича-Жадана, мандруюча зірка чужими світами етцетера.

Проте якщо придивитися ближче (чати, інтерв’ю, блоги, рецензії, есеї, переклади), то він є не лише творцем своїх текстів і своєї сякої-такої поетичної кар’єри, а й творцем самого літературного процесу, необхідного кожному письмакові як легеням повітря.

В його білялітературній діяльності є темперамент, хист і смак до того.

Саме з огляду на це варто добре придивитися до його доробку, зібраного у книжчині «Тероризм», виданої львівською Пірамідою 2008-го року.

Назагал Любка геть агресивно ставиться до укр..рад. літератури та її жертв (Тичина, Рильський, увесь склад НСПУ) аж до того, що самочинно і недоречно оголошує себе наступником Шевченка а Стуса. Навіть укоханий Андрухович у цьому контексті пасеться на маргінесі.

Вірш «Тичина з Рильським», що відкриває збірку, геть непоганий, проте це приклад одноманіття без вибуху, бухання без оп’яніння. Рефрен «я курва» треба трактувати достатньо ризикованим, бо у свідомості читача бухаючі Тичина з Рильським поступаються цьому місткому і нав’язливому самовизначенню ліричного героя.

Уже у наступному вірші «Переходячи річку убрід» Любка опановує штивний ритм, у якому основою є відчуття еротизму – «цілувати вологі губи».

Його ритми -- в перетравленні небуденної (богемної) буденщини в триб життя, в його стиль і нестримну завше жадану ріку несамотности, щоб потому «завжди хотіти жити і виспатися».

«Щодня» -- пряма алюзія з «Провінційного поета» Михайля Семенка.

До вагомих творів автора, які важко розбирати на цитати а окремі образи, а вартує читати і сприймати цілком, слід достосувати «Совкове порно», «Юда», «Жмеринка», «Терорист», «Цифрові технології», «Заборона куріння», «Зупиняти ріки», «Пацани», «Обласна бібліотека», «Літо».

Не поталанило «Джазмену». Варто би серединку викинути і тоді мали би-сьмо файний верлібрик.

Цікавими виглядають окремі художні шматки і образи: «і заношена модна футболка далі пахне тобою Ключі у кишені, а тьолка все мужиче якийсь мотив. Ностальгії все більше, а пам’ять нагадає, як я будив тебе зранку. Рам’я вікна ховає твій силует. І світу нема, бо його сховали…», «бути не значить чути жити або померти бути це просто взути мешти своєї смерти», «твої долоні пахнуть світлим сіном, а губи -- нецідженим молоком і твердими грушами», «вода у камінні і я у воді», «Дощ починається з хмари, смерть починається з осені, ти починаєшся з мене…»

Заувага Любки про літературне правонаступництво Шевченка-Стуса не має жадних підстав, бо автор «Тероризму» разом з ненавистю до совдепу вихлюпнув з себе-поета і своє українство (що мало б своє смачне і світле вивершення у природній закарпатськості). Його попередниками скоріше були Федькович і Агатангел Кримський з їхньою фаллоцентричністю у творчості. Доробок автора так само пронизаний фалломисленням, що не є ні зле, ні добре, то просто художньо-літературний факт: «зарубку на давно непотрібному члені часу», «в матеріальності думки, яка цинковим прутнем заштовхнута в мою голову», «стоять прути великі і слиняві стоять прути звабливі маяки», «про піхви пахучу пустку про сперми співоче соло», «заходить в облогу вологий жадан» тощо.

Що буде далі?

Не знаю. Варто дочекатися наступної збірки з новим, сподіваюся, доробком цього цікавого і самобутнього автора.

Він не мислить поколіннєвими категоріями, але з-поміж найталановитіших молодих поетів останнього часу (Олег Романенко, Олег Коцарев, Сергій Осока, Микола Леонович, Максим Савчук) Любка зайняв своє осібне місце.

Звичайно, хотілося б, аби він відкрив у собі українство, не ідентифікуючи його з радянством, і знайшов у ньому матеріал для нових літературних звершень. Усі підстави і напрацювання для цього є.

Роман КУХАРУК