У вересні цього року — якщо цьому сприятимуть всі зірки — розпочнуться зйомки амбітного українського проекту, заанонсованого минулого року Оленою Фетісовою та Романом Балаяном. Біографічна драма «Параджанов» присвячена 90–літтю майстра (ювілей святкуватимемо у 2014 році). Озвучений бюджет картини чималий — один мільйон 980 тисяч євро, реалізувати його автори проекту збираються із копродюсерами з Нідерландів, Грузії та Вірменії. Сьогодні робота над фільмом виходить на реальні стартові рейки: протягом травня мають бути підписані усі контракти, а головне — знайшовся виконавець головної ролі, який також буде співрежисером картини разом із Оленою Фетісовою. Це французький актор вірменського походження Серж Аведікян, людина з цікавою долею й оригінальним творчим підходом: минулого року його короткометражна анімаційна стрічка Chienne d’histoire (українська прокатна назва — «Собачий острів») отримала Золоту пальмову гілку Канн.

Із актором ми зустрілися в Києві, під час його чергових консультаційних відвідин України. При першому ж контакті з 55–річним Сержем Аведікяном виникають стійкі асоціації із Сергієм Параджановим. Така ж сива борода, той же бешкетливий погляд оливкових очей, жива жестикуляція. Сам же актор активно культивує містичний підтекст перевтілення в геніального художника, розповідаючи історії про знайомство з Параджановим і їхнє особливе відчуття один одного. Олена Фетісова також підтримує цю думку: «Ми з Романом Балаяном довго переймалися тим, якого актора запросити на роль Пара­джанова, адже від цього залежить весь проект. Потім згадали про Сержа, якого я бачила в Єревані на фестивалі «Золотий абрикос». Коли ми з ним зустрілися, то він був без бороди, тобто ще не в тому образі, яким ви його побачили, але я відчула, що він зможе. Й Роман Гургенович, наш креативний продюсер, мене підтримав. Уже потім виявилося, що Серж знав Параджанова».

　

«У нас встановилися такі відносини, ніби ми знали один одного давно»

— Я думаю, що нашу зустріч спланував сам Параджанов, — додає Серж Аведікян. — Коли Олена написала мені листа з пропозицією долучитися до проекту, першою моєю думкою було: «Це Параджанов так жартує. Бо що це значить — грати у фільмі його?» (сміється). Адже я добре знав Сергія. Ми познайомилися у Тбілісі у 1983 році, потім бачилися у Єревані й востаннє — у Парижі у 1989–му, де він помирав у одній із клінік. Коли я прийшов до нього в лікарню, то поцікавився, що він хоче. «Портрет Пазоліні», — відповів Параджанов, і я йому його приніс.

— Розкажіть, будь ласка, детальніше про ваше знайомство.

— Спочатку я познайомився з творчістю Сергія Параджанова: «Колір граната», «Тіні забутих предків» — це кіно мене відразу зачепило. Коли ж я дізнався, що він сидить у в’язниці, то приєднався до руху за його звільнення (міжнародна акція була ініційована Лілією Брик та підтримана Луї Арагоном, Федеріко Фелліні, Франсуа Трюффо, Жан–Люком Годаром, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні, Андрієм Тарковським. — Ред.). Потім у мене був проект зйомок документального фільму у Вірменії у 1982 році. І зимою 1982–го я вирішив поїхати у Тбілісі, щоб зустрітися з Параджановим, він жив там після виходу з в’язниці. І хоча у мене не було документів на поїздку в СРСР, я все ж на свій страх і ризик прилетів у Грузію. Єдиною людиною, яку я знав у Тбілісі, була Софіко Чіаурелі. Було 31 грудня, я зателефонував їй і запитав, чи навідає її Параджанов. «Так, він буде сьогодні, але пізніше. Ти приходь», — відповіла вона. Звісно, я прийшов: був накритий великий грузинський стіл, на стінах висіли оригінали Піросмані, під якими сиділи відомі люди, проте Параджанов так і не з’явився. І я зрозумів, що всі тоді боялися його. Але у мене були подарунки для нього від Ів Сен Лорана — велика торба з одягом. І от наступного дня о 9–й ранку ми були біля його дому. Все фіксували на кіноплівку (для французького телебачення). Сергій, певно, тільки прокинувся, вийшов нам назустріч, запросив усередину. У його домі ми провели цілий день, а ввечері влаштували мої проводи, на яких була і його дружина Світлана (Щербатюк, друга дружина Пара­джанова, мати його сина Сурена. — Ред.). Сергій не хотів мене відпускати, але я йому пообіцяв, що ми побачимося через півроку в Єревані, де я мав знімати фільм. У нас відразу встановилися такі відносини, ніби ми знали один одного давно.

Він дуже не хотів відпускати мене. І ви знаєте! Я ледве вилетів із Тбілісі: різко погіршилася погода, я всю ніч провів у аеропорту, де зі мною трапилася одна смішна історія. Параджанов передав Ів Сен Лорану черкеску, оскільки було холодно, я накинув її на себе, а на голові був капелюх. І от о другій годині ночі до мене підходить чоловік, дивиться так прискіпливо й каже: «Ален Делон». А я відповідаю: «Ні, Параджанов!».

— А потім, через півроку, ви все ж зустрілися?

— Так. Я думаю, що є зустрічі призначені, і якщо люди хочуть зустрітися, це обов’язково станеться. Через чотири місяці я прилетів у Єреван і після реєстрації у готелі відразу зустрів директора музею Мартіроса Сар’яна, який мені повідомив: «А ти знаєш, що в сусідньому номері — Параджанов? Приїхав тільки учора й буде ще один день». Я ще здалеку почув голос Параджанова, двері його номера, як завжди, були відкриті — о 12–й годині ночі, в кімнаті — люди. Коли я ввійшов, він на мене глянув і сказав: «От і зустріч. Молодець!».

«Є люди, які не хочуть, щоб ми робили цей фільм»

— Розкажіть, яким ви бачите фільм про Параджанова? Адже ви не тільки актор у ньому, а й режисер.

— На мою думку, актор, який втілює персонажа, ніколи не виконає свою роботу добре, якщо не буде зовнішнього погляду. Тому, гадаю, наша співпраця з Оленою стане хорошим поєднанням: вона любить Параджанова й починає любити мене (сміється).

Думаю, що є багато людей, які не хочуть, щоб ми робили цей фільм — вони бояться, адже Параджанов помер тільки 20 років тому. Але саме тому, що він помер уже (!) 20 років тому, і треба нагадати про нього. Мені мало би бути страшно грати цю роль, бо я знав цю людину, але мені не страшно — ми на правильному шляху!

У наш час можна зробити дуже тонкі фільми. Так, у картині будуть й елементи документальності, й нові технології — ми хочемо, щоб це виглядало так, ніби сам Параджанов знімає. Звичайно для мене тут є ще один виклик: мені треба працювати російською. Я знаю цю мову, але недосконало, хоча діалоги, звісно, можу вивчити. Як відомо, Параджанов говорив російською, він мало й погано знав вірменську. Єдиний раз, коли я чув від нього вірменську, був у Парижі: «Вірмени добре організовують похорони. У мене будуть гарні похорони», — сказав він.

— Ви сказали, що є люди, які можуть бути проти зйомок. У картині будуть якісь викривальні моменти (Існує кілька версій, чому проти Сергія Параджанова порушили кримінальну справу за гомосексуалізм: перша — він активно виступав проти арештів української інтелігенції, друга — його переслідували через дорогоцінні речі, якими міг володіти Параджанов як спадкоємець найбагатшого в Тбілісі антиквара. — Ред.)?

— У фільмі все буде відповідати дійсності. А щодо можливих противників зйомок, то це — декілька осіб з оточення Параджанова, які чомусь вважають, що мають «монополію» на його особистість.

«Я застав кращий — хрущовський час»

— На Каннському кінофестивалі ви отримали нагороду за короткометражну стрічку про бездомних собак у Стамбулі на початку ХХ століття, яких із метою очищення міста вивезли на безлюдний острів й залишили там здихати. Чи був це з вашого боку натяк на знищення вірмен у Туреччині?

— Цей зв’язок непрямий. Тому що історія про собак реальна, вона відбулася за п’ять років до геноциду вірмен. Водночас вона дає зрозуміти, як влада може вчиняти з меншостями. У обох випадках діяли молодотурки, які хотіли довести європейськість своєї країни. На прем’єрі цього фільму в Стамбулі я сказав, що торкнувся даної теми, тому що в той час мій дід жив за 120 км від Стамбула й знав, що відбувалося із собаками. Через спогади я хотів розказати, що відбувалося до мого життя. Думаю, цього потребують й інші. Коли ти належиш до народу, який був розсіяний, то маєш відбудовувати те, що було до тебе. Інакше ти не можеш знайти свою ідентичність. Мені недостатньо бути французом! Хоча також недостатньо бути лише вірменином! Треба добре знати власну ідентичність, щоби бути універсальним. Думаю, що ми всі універсальні, хоча й маємо особливості — треба лише обмінюватися, давати своє й брати інше. До слова, у вірменській мові «торгівля» значить «бери» й «давай».

— Ваші батьки оселилися у Вірменії, приїхавши із Франції, і ви народилися у Єревані. Який відбиток на вас наклало перебування в Союзі, й чому ваші батьки вирішили залишити радянську Вірменію?

— Мої батьки народилися у Франції, куди їхні родини переїхали після геноциду. Моїй мамі було 10 років, а батьку — 15 років, коли вони приїхали у радянську Вірменію. І вони згадували, що там неможливо було жити — сталінський період був жахливий! Я застав кращий час — хрущовський: ми уже їли білий хліб, слухати Beatles та Rolling Stones. А Союз ми залишили, коли вже починався брежнєвський застій.